4. Телефон на столі

Вони сіли майже одночасно. Без запізнень, без метушні. Але з чимось невидимим між ними. Точніше, з чимось дуже видимим — телефонами.

Він поставив свій екраном донизу. Так, демонстративно. Як джентльмен XXI століття. Вона — екраном догори. Ввімкнений, блимаючий, трохи зухвалий.

Він (в голові): Класика. “Я тут” — але ще трохи в Instagram. Блін, якби я не поклав свій вниз, зараз би теж хотів глянути, чи там хтось писав.

Вона (в голові): Цей погляд — точно перевіряв повідомлення до останньої секунди. А зараз прикидається “в моменті”? Та я бачила, як Telegram миготів, коли він клав екраном вниз.

— Щось замовиш одразу? — питає він, приховуючи внутрішню напругу.

— Чай. Я завжди починаю з чаю, — каже вона, гортаючи меню, але не читаючи його. — А ти?

— Каву. Чорну. Без молока. Як завжди.

Вона (в голові): Ну ясно. “Я — чорна кава” тип. Прямолінійний, трохи гордий. І злегка... нудний?

Офіціант йде. Телефон у неї блимає. Вона піднімає погляд — ніби зніяковіла. Але не сильно.

— Все ок? — питає він.

— Ага. Подруга. У неї кіт кудись заліз. Вона панікує. Я — її психолог. З котячих питань.

Він (в голові): Кіт — ідеальне прикриття. Навіть не придумаєш краще. Але якщо я зараз гляну — буду тим, хто “зник у стрічці”.

Його рука тягнеться до телефону, але зупиняється в повітрі.

Вона (в голові): Бачу. Він хоче подивитись. Тримається. Борець. Прямо як в марафоні самоконтролю.

— Ти завжди так стримано з телефоном? — питає вона.

— На побаченнях — так. Людина ж навпроти. А не в екрані.

— Це красиво. Навіть трохи популістично.

— А ти завжди екраном догори?

— Так. Бо тоді не здається, що щось приховую. І якщо напише мама — я бачу одразу.

Він (в голові): Мама. Подруга з котом. Наступний рівень — хірург, що рятує життя. Але добре. Приймаю гру.

Пауза. Тиша, в якій кожен чує вібрацію свого смартфона.

Екран її телефона блимає знову. Вона не реагує.

Він тягнеться до свого, натискає кнопку — екран гасне. Кладе телефон у кишеню.

— Окей. Я — тут.

— Це було змагання?

— Завжди.

Сміх. Легкий, трохи нервовий. Але щирий. Напруга спадає.

Вона (в голові): Ого. Він реально тут. І це — вже щось.

Він (в голові): Може, вона просто теж хвилюється. Як і я. Не через телефон. А тому що це — не просто кава.

Після зустрічі він написав першим:

“Дякую за вечір. І за те, що не втопились у сповіщеннях.”

Вона відповіла майже миттєво:

“Ми з тобою — рідкісний формат. Без wifi — але з сигналом :)”