2. Запізнилася на тринадцять хвилин

Він не любив чекати. Не тому, що був нетерплячим. Просто вважав: якщо домовились на 18:00 — це 18:00. А не “десь коло шостої”.

Він прийшов вчасно. Знайшов столик із виглядом на вулицю — так зручніше бачити, коли вона підійде. Зробив замовлення. Один американо. Щоб щось було. Щоб руки мали справу. Час тягнувся повільніше, ніж звичайно.

18:07.
18:11.
18:13.

Він (в голові): Тринадцять хвилин — це ще не катастрофа. Але вже починається внутрішня лекція про дисципліну й відповідальність.

Тим часом…

Вона біжить. В прямому сенсі. Тримає в руках туфлі, які не витримали тротуарної плитки, і проклинає все на світі.

Вона (в голові): Так, я знала, що буде трафік. Так, я знала, що каблуки незручні. Але ж хотілось виглядати ефектно, а не як сусідка з пошти!

Встигла нафарбувати очі, але не губи. Парфуми — половина дози, бо розлилась на шалі. Телефон увесь в пудрі. Нога болить. Настрій — між “не йти взагалі” і “може, він запізнився теж?”.

Вона заходить. Він уже сидить. Прямий погляд, усмішка, трохи холодна — не крижана, але насторожена.

— Привіт! Перепрошую, затрималась, там… пробка, каблуки, пішки… — голос тремтить трохи не від втоми, а від відчуття провини.

— Та нічого, буває.
Він (в голові): Може, й справді щось трапилось. Але тринадцять хвилин — це тринадцять хвилин. І я вже зробив висновки.

— Що будеш пити? — питає він.
— Щось тепле. Капучино. І... можна ще воду, будь ласка?

Він киває офіціанту. Зберігає стриманість. Рівний, трохи сухий. Як чоловік, що прокинувся в настрій “ніяких спонтанностей”.

Вона (в голові): Ой-йой. Він вже ображений. Хоче зробити вигляд, що нічого не сталося — але очі говорять “мій графік цінніший, ніж твої босоніжки”.

Капучино приходить. Вона гріє руки об чашку. Говорити важко. Його мовчання — не тиша, а як сцена в суді перед вердиктом.

— Як день? — нарешті питає вона.
— Звично. Робота. Трохи хаосу, але нормально. А твій?

— Я сьогодні бігала як скажена. З самого ранку. Все валилось із рук. Навіть маршрутка поїхала повз, коли я вже тягнула руку…

— Складний день, буває.

Нейтрально. Без посмішки. Як Google-відповідь: інформативно, але без душі.

Вона (в голові): Це фіаско. І що тепер? Утікати негарно. Але лишатись — боляче. Можна ще хоч трохи врятувати вечір?

— До речі, — каже вона, — я завжди запізнююсь. Не тому, що не ціную час. Просто живу в якомусь паралельному всесвіті, де хвилини мають інший ритм.

Він піднімає брови. Нарешті — емоція.
— Дивна реклама себе на першому побаченні.

— Я просто чесна. Може, це рідкісніше за пунктуальність?

Пауза. І тут він усміхається. Трохи. Наче погоджується — але зносу не дає.

Він (в голові): Хитра. Перевела в гру. Але принаймні є іскра.

Коли вечір добігав кінця, обидва вже були не такими напруженими. Вона навіть жартувала — незграбно, але щиро. Він уважно слухав. А коли виходили, встигла кинути:
— Я прийду раніше наступного разу. Обіцяю. Ну, на дві хвилини.

— На три — і я вважаю, що ти пунктуальна.