1. Кава і хвилини тиші

Він прийшов раніше. Не занадто, але достатньо, щоб переглянути меню тричі, замовити воду й встигнути кілька разів перевірити годинник. 16:53. Вона спізнюється. Не критично, звісно. Але вже трохи нервує.

Він сидить біля вікна, вибрав зручне місце — і, звісно, з розрахунком на ефект "ось, я випадково помахав рукою, коли побачив тебе".
Телефон на беззвучному. Думки теж на паузі — трохи розфокусовані, але дисципліновані.
Він (в голові): Три хвилини. Не критично. Але вже записав у нотатник чоловічої підозри.

Двері кав’ярні нарешті відчиняються. Вона заходить. Трохи розгублена, легкий подих у ритмі бігу, усмішка швидка, але щира.
Вона (в голові): Добре, не психопат. І не в шльопанцях. Уже плюс.

— Привіт! Перепрошую, трішки затрималась…

— Нічого страшного. Я щойно сів.

Брехня. Він тут із 16:48.

Вона сідає навпроти. Чоловік у рубашці без принтів, стриманий, але з хорошим запахом.
Він (в голові): Фото не збрехали. Навіть без фільтрів — виглядає цікаво.

— Що будеш?
— Лате з корицею. Тільки не дуже солодкий.
— А мені чорну. Без цукру.

Він (в голові): Класика. Лате — це кава людей, що не хочуть обпектися. Але виглядає мило.
Вона (в голові): Чорна без цукру. Альфа-естетика. Зараз почне говорити про "чистоту смаку" і свій французький прес.

Офіціант йде. Між ними настає коротка тиша. Вони дивляться в меню, яке обидва вже не читають.

— Ти звідки? — порушує тишу він.
— З Подолу. Люблю, коли все поруч — і кав’ярні, і набережна.
— Клас. А я з Оболоні. Там спокійніше. Менше шуму.

Вона киває. В голові в неї вже крутиться думка: Класичний чоловік із правого берега. Обережний, трохи практичний. Але нічого.

Приносять каву. Вона поправляє волосся. Він вдивляється в чашку, ніби там QR-код від долі.

— Чим займаєшся? — питає він.
— Маркетинг. Бренди. Якщо ти щось купив і не знаєш чому — можливо, я винна.
— То ти маніпулюєш?
— Ми кажемо “впливаємо з любов’ю”. А ти?

— ІТ. Технічний продакт.

Вона (в голові): ІТ. Очікувано. Далі буде фраза: "складно пояснити, чим я займаюсь".

— Це щось складне, що не можна пояснити словами?
— Саме так. Але я намагаюсь.

Вони сміються. Вперше за вечір — щиро. І як тільки сміх стихає, знову — пауза. Трохи незручна, як другий тост за корпоративним столом.

Вона (в голові): Складно зрозуміти, чи він думає, чи вже намагається втекти подумки. Хоч би що — виглядає стримано.

Він (в голові): Скажи щось. Marvel? Ні. Це банально. Може, кіно? Так, кіно — безпечна територія.

— Бачила останній фільм Нолана?
— Так. Але нічого не зрозуміла.
— Я дивився двічі. І все одно — ні.

Цього разу сміх був ще голосніший. Миттєвий, легкий, з ефектом “ура, ми теж люди”.

Вона (в голові): О, в нього є гумор. І він не боїться сміятися з себе. Це рідкість.
Він (в голові): Цей сміх — як автозбереження. Тепер можна не починати спочатку.

Вони виходять з кав’ярні разом. Біля метро — стоп-кадр. Погляди перетинаються, кожен мовчки міряє ризики.

— Було приємно.
— Дякую за каву.
— Може, ще зустрінемось?
— Побачимо.

Вона (в голові): Побачимо — звучить як “ні, але красиво”. Хочеться вірити, що це “так, але з паузою”.
Він (в голові): Це “пиши” чи “не пиши”? Побачимо, значить… ризикни.

Через двадцять хвилин він написав: "Дякую за вечір". Вона побачила повідомлення — усміхнулася. І поклала телефон на нічний столик. Відповідь? Може, завтра. Або трохи пізніше.