Двоє

Петро Немировський

ДВОЄ 

Оповідання

Переклад Ірина Гаркуша 

1

Не дивлячись на вранішній час, сонце вже пригрівало. Яків Петрович і Лідія Адамівна йшли до станції метро. Яків Петрович, любитель швидко ходити, змушений був підлаштовуватись під дружину і сповільнював кроки — у Лідії Адамівни хворі ноги. В руках його — лопата і сумка, Лідія Адамівна теж несла сумку. 
—    Гарна погода сьогодні, слава Богу, нема дощу, — промовила вона і, тяжко зітхнувши, додала: — Шкода, що нема з нами дітей. Треба буде їм обов’язково написати, що ми сьогодні були на кладовищі. 
— Напишемо, — пробурмотів він.
— Досить сердитись. Вони ні в чому не винні.
Яків Петрович і Лідія Адамівна залишилися самі — діти жили від них далеко. 
Спочатку до Америки з чоловіком і донькою поїхала їхня донька Свєта. Дзвонила, писала батькам листи, підбадьорювала, запевняла, що скоро забере їх до себе. Батьки спершу сподівались, але через різні причини від’їзд відкладався. Спочатку виникла якась плутанина у Вашингтонському імміграційному центрі; потім раптом з’ясувалося, що не вистачає деяких важливих довідок, а оформлювати ці папери у дочки поки що немає часу, потім ще щось. Поступово батьки змирилися з думкою, що найближчим часом до Америки не потраплять. Здогадувались, що Свєта вже й сама не дуже хоче, щоби вони приїхали. Листувались, дзвонили одне одному, але розмови про від’їзд заводили все рідше. Дочка іноді надсилала долари і посилки з речами, а онучка — намальовані нею малюнки: ліс, море, птах, і в підписах до малюнків все частіше зустрічались англійські літери. 
Потім в Нідерланди поїхав син Вадим. Він був блискучим програмістом і, підписавши контракт з нідерландською фірмою, відправився на два роки в Амстердам. Контракт подовжили, Вадим залишився ще на рік, потім ще. Раптом батьки отримали конверт, в якому лежала кольорова світлина — Вадим стояв обійнявшись з молодою дружиною. Писав, що Гретхен — чудова жінка, працює у престижній фірмі з вирощування тюльпанів. Вони планують купити свій дім і … чекають на дитину — Гретхен на четвертому місяці вагітності. Обіцяв приїхати в гості, вирішивши спочатку деякі справи. Може, приїдуть разом — Гретхен давно хотіла побувати в Києві. 
Батьки відправили молодятами привітання. 
В гості, тим більше з молодою дружиною, Вадим не приїхав. Проте надіслав фото новонародженого сина. Подзвонив, сказав, що щасливий і дуже заклопотаний. 
Ось так і вийшло, що на схилі років Яків Петрович і Лідія Адамівна залишилися самі. Коли його забирала досада, він говорив, що хороші діти так не вчиняють: «Ми їх ростили, виховували, а вони… Егоїсти, що сказати!» Лідія Адамівна шикала на чоловіка: «Це ти егоїст, хвилюєшся лише за себе. Думаєш, їм там легко?» Ночами вона частенько плакала, особливо після телефонних розмов із дітьми. Він же, знаючи, яка рана на серці у дружини, сердився на дітей ще дужче.
Спустившись у метро, пройшли крізь турнікети. Біля ескалатора він зупинився, почекав дружину: сама вона побоюється ставати на рухливі сходинки, тому що страждає на короткозорість, а окуляри їй підібрати руки не доходять. 
Під’їхав потяг. 
—    Яшо, не забудь лопату. Якщо загубимо, сусідка насварить. Ти ж її знаєш. 

2

Поки їхали у потягу, він часом зітхав і цокав язиком. Зі всього було видно, що тліє серцем, згадує щось. Ох, як же прикро… А згадував він свого двоюрідного брата Григорія, який помер вісім місяців тому — згорів від горілки. 
Григорій колись працював фрезерувальником на тому ж заводі, що і Яків Петрович. Двічі невдало одружився, двічі розлучився. Третя дружина працювала ювеліром, мала зв’язки. Наполягла, аби Григорій пішов із заводу, і прилаштувала чоловіка в якусь комерційну фірму. Купили нову квартиру, шикарно її обставили. Ресторани, поїздки на моря і курорти. Зростав син. Все було би добре, та була одна тріщинка — Григорій дуже любив прикладатися до пляшки. 
Із двоюрідним братом та його дружиною Григорій бачився зрідка. Воно і зрозуміло: навіщо мати справу з такими людьми, як Яків Петрович і Лідія Адамівна? Що з них узяти? Яків Петрович працював до пенсії на заводі комірником, Лідія Адамівна у минулому — така собі звичайна роздавальниця у відділенні дитячої молочної кухні. Люди вони маленькі, простацькі, як то кажуть, ні те ні се. 
Але сталося так, що дружина Григорія несподівано померла, за свідченням медичної експертизи — від раку. Хоча на похороні було чутно шепотіння: мовляв, ніякого раку не було, вона отруїлася, бо вже несила їй було мучитися із чоловіком-п’яницею. Як би там не було, її поховали, і Григорій залишився з п’ятнадцятирічним сином. Почав пити ще більше і швидко перетворився у закінченого алкоголіка. Син же його зв’язався зі шпаною, почав потихеньку тягати з дому все нажите батьками. 
Дізнавшись, що з Григорієм біда, Яків Петрович поспішив до брата. Довго тупцював біля дверей, нарешті подзвонив. Увійшов — і застиг вражений: Григорій, п’яний як чіп, валявся на підлозі, а його син різався із друзяками у карти. Шафи і сервант — нарозхрист, шухляди висунуто, словом, бардак. Яків Петрович зібрався з духом і в якомусь істеричному обуренні вигнав шпану. Викликав братові «швидку». 
Повернувшись з наркологічної клініки додому, Григорій деякий час протримався. Але на річницю смерті дружини пригубив чарку і… знову запив.
Яків Петрович доглядав за братом, який, до речі, часто-густо виганяв «опікуна», коли той відмовлявся принести йому горілку. Ображався, уходив, даючи собі слово більше не повертатися в той дім. Але через кілька днів знову з’являвся. 
А Григорію ставало все гірше, приїздила одна «швидка» за другою, ставили крапельниці, робили уколи. Син тим часом продавав і програвав у карти те, що не встиг пропити батько. Зникли і меблі, і шуби, і кришталь. В кінці жовтня Григорій, посірілий і розпухлий від цирозу печінки, помер. Його кремували, урну з прахом Яків Петрович забрав додому. 
Незабаром після смерті батька до міліції потрапив син — брав участь у пограбуванні. Його засудили і відправили у колонію. 
Яків Петрович написав кілька листів до Америки родичам Григорія, мовляв, сталася така біда, але ніякої відповіді від них не отримав. Та й що, пробачте, могли відповісти родичи з Америки? Чим допомогти? 
Урна з прахом довго стояла у шафі, і Яків Петрович не знав, як із нею бути. Якось вночі йому раптом наснився Григорій. Посинілий, з кошлатим волоссям, питав: «Ти чому, братухо, не хочеш зі мною розмовляти?» Через кілька тижнів померлий знову прийшов уві сні, знову просив поговорити з ним. Яків Петрович не був забобонний, але від цих візитів йому стало трохи не по собі. 
Розповів дружині про свої сни. Додав, що брат все ж таки був нещасливий. 
—    Чого ти все плачеш за ним? Алкоголік, загнав у домовину
дружину, залишив дитину сиротою. Чи мало ти за ним доглядав? Чи мало сидів у лікарнях? Скільки разів він тебе виганяв? Та ти йому ніколи не був потрібний. А ти тепер маєшся. 
Слова дружини — жорстокі, але правдиві — неприємно вразили.
—    Так то воно так. Але ж все одно — брат.
—    Взагалі, якщо жаліється, значить, йому ТАМ погано. Просить
про допомогу, — промовила дружина.
— А чому просить мене?
— А кого же ще? Його ж і ювеліри, і бізнесмени, — всі кинули.  Ти один такий дурень залишився.
Після цієї розмови він твердо вирішив урну з прахом брата поховати. На кладовищі у бюро довідок він дізнався про ділянку та місце, де були поховані батьки Григорія. Замовив металеву табличку з гравіруванням, на заводі зробили скоби. Одного дня сказав дружині:
—    Потрібно би на кладовище з’їздити, давно в тещі на могилі не були. Та й ще одна там справа є…