Глава 1

(Розповідь ведеться від імені Лії)

Минуло чотири роки. Чотири роки тиші, спокою та справжнього дива, яке я щодня бачу у своїй невеликій, але такій світлій та затишній двокімнатній квартирі. Тепле червневе сонце просочувалося kрізь прозорі фіранки, заливаючи кімнату м'яким золотим світлом. На підвіконні пишно цвіли ніжні фіалки, а з кухні долинав знайомий солодкий аромат свіжоспеченого пирога з вишнями та гарячого какао. Наше нове життя у Хмельницькому почалося з чистого аркуша. Воно було просочене безпекою та затишком, які я навчилася берегти понад усе на світі.

Але за цим простим затишком ховалися довгі, виснажливі місяці, коли мені доводилося буквально по копійці вигризати нашу незалежність. Ставити життя на нові рейки без чиєїсь фінансової допомоги виявилося пекельно важко. Грошей, які я виручила з тих небагатьох прикрас у ломбарді, катастрочічно не вистачало. Кожен похід у магазин перетворювався на жорсткий математичний розрахунок, де доводилося обирати між пачкою підгузків та свіжими овочами. Пам'ятаю, як ночами, коли діти нарешті засинали у своєму дерев'яному ліжечку, я сідала за ноутбук і онлайн вивчалася на маркетолога. Голова розколювалася, очі слізилися від утоми, а в думках крутилася лише одна цифра — залишок на моїй скромній картці. Було страшно, до тремтіння в колінах, але я знала, заради чиїх посмішок маю стати на ноги. Я не мала права зламатися. І коли я отримала свою першу серйозну зарплату в офісі, я вперше за кілька років заснула без паралізуючого страху за завтрашній день.

Тепер я впевнено стояла на ногах, і це відображалося навіть у тому, як я виглядала. Підійшовши до дзеркала у передпокої, я критично оглянула своє відображення. Сьогодні на мене чекали важливі офісні збори, тому я обрала елегантний, але простий стиль: класичні світло-бежеві брюки з високою посадкою, які підкреслювали мою тонку талію, та легку шовкову блузу смарагдового кольору. Вона ідеально пасувала до моїх зелених очей. Волосся я зібрала у високий, акуратний хвіст, залишивши кілька вільних пасм біля обличчя, і нанесла зовсім трохи улюблених парфумів із тонким ароматом ванілі. Ніякої розкоші, але я нарешті виглядала як доглянута, впевнена в собі жінка.

— Мамусю-ю! Дивись, Малик знову заблав мого вeдмедика і не віддає-є! — пролунав тоненький, рваний, такий кумедний і рідний дитячий голосок із дитячої кімнати.

Я мимоволі посміхнулася, і всередині розлилося неймовірне, чисте материнське щастя. До вітальні, ледь не перечіпаючись через власні ніжки, забігла моя маленька принцеса — чотирирічна Міра. Моє лагідне сонечко із шовковим світлим волоссям. Слідом за нею, міцно затиснувши під пахвою великого плюшевого ведмедя, впевненим, гордим і таким знайомим кроком зайшов її брат-двійнюк. Марк-молодший.

Кожного разу, коли я дивилася на свого сина, моє серце стискалося від солодкої суміші любові та щемливого болю. Хлопчик ріс точною, феноменальною копією свого батька. Ті ж сіро-сталеві, проникливі очі, те ж вперте підведення підборіддя, та ж некерована внутрішня сила і затятий характер, який виявлявся вже зараз, у його чотири рочки.

— Мамусь, це мій ведмідь! Я захисяю його! — серйозно, кумедно насупивши маленькі брівки, пролепетав Марк, дивлячись на мене своїм фірмовим сталевим поглядом.

— Малику, ну будь ласка, віддай Мілі! — тупнула ніжкою донечка, ображено надувши губки. — Ми ж глаємо в гості! А гості мають бути ввісливими!

Я опустилася на коліна прямо на м'який килим, розкриваючи обійми, і діти моментально з розгону влетіли мені в груди, обхоплюючи мою шию своїми крихітними, гарячими ручками. Я вдихнула їхній солодкий запах дитинства і притиснула до себе так міцно, наче намагалася сховати від усього всесвіту.

— Марку, сонечко, подивись на мене, — тихо, лагідно прошепотіла я, заглядаючи в його сірі очі й ніжно погладжуючи його по щоці. — Справжні чоловіки ніколи не забирають іграшки у принцес. Вони їх оберігають і діляться всім. Ти ж у мене сильний і добрий, правда?

Марк трішки подумав, кумедно почухав носа, а потім слухняно простягнув ведмедика сестрі:

— На, Міло. Тільки не плась. Я ж твій захисник, як Матвійко.

Міра моментально засяяла, чмокнула брата в щоку, і вони з голосним, щасливим сміхом знову побігли у свою кімнату, розсаджувати іграшки та пити уявне какао.

На кухні почувся рух, і в коридор вийшов Матвій. Мій братик за ці роки так витягнувся, змужнів, став міцним, серйозним підлітком. Він був моєю єдиною і найголовнішою опорою у цьому місті. Матвійко обожнював двійнят, постійно бавився з ними, возив на гойдалках і вже навіть приносив їм перші солодощі з грошей, які самостійно заробляв на літніх підробітках.

— Ліє, ти вже зібралася? — Матвій м'яко усміхнувся, підходячи до мене. — Йди вдягайся, я нагодую дітей пирогом і сам відведу їх у садок. Тобі не можна спізнюватися на роботу, у вас же сьогодні якісь важливі збори.

— Дякую, мій золотий, — я вдячно стиснула його руку, відчуваючи, як сильно мне пощастило. Накинувши на плечі легкий світлий тренч і підхопивши сумочку, я ще раз поцілувала дітей.

зараз наше життя було таким простим, світлим і наповненим чистим, спокійним сміхом. Я змогла захистити своїх дітей, дала їм нормальне, безтурботне дитинство на волі. Я поняття не мала, де зараз Марк-старший, що з ним і чи шукає він нас узагалі після того прощального листа, який я йому залишила. Минуло чотири роки, і минуле здавалося далеким сном. Але обіймаючи своїх дітей, я щодня молилася про одне: щоб наші дороги ніколи більше не перетнулися. Адже моя найбільша, найважливіша таємниця про королівську двінять досі залишалася надійно схованою від усього світу.