- Глава 13.1 -

Щоправда, уже за десять хвилин стає зрозуміло, що все значно гірше, ніж я припускала. Віктор Михайлович зустрічає мене біля рецепції з таким виразом обличчя, ніби готовий особисто обійняти за сам факт моєї появи, а Оксана мало не простягає мені одразу три списки номерів. Виявляється, проблема з бронюванням наклалася на несправність системи водопостачання в одному з крил, через що частину номерів тимчасово неможливо використовувати. 

Гості вже прибувають, деякі мають оплачені бронювання, а технічна служба не може назвати точний час завершення ремонту. Найгірше те, що резервні номери, які ми зазвичай використовуємо в таких ситуаціях, частково зайняті, а кілька ще не готові після попереднього виїзду. Я слухаю пояснення, швидко переглядаю списки й відчуваю, як знайоме робоче зосередження поступово витісняє всі інші думки. Тут я принаймні знаю, що робити. Тут немає семирічних образ, незрозумілих звинувачень чи красивих білявок, які цілують мого колишнього в щоку. Є конкретна проблема, яку потрібно вирішити.

– Оксано, мені потрібен актуальний список усіх вільних номерів, включно з тими, що зараз на прибиранні. Не той, який був годину тому, а станом на цю хвилину. Вікторе Михайловичу, будь ласка, з'ясуйте в технічної служби, які саме номери ми точно не зможемо використовувати сьогодні. І нехай хтось зв'яжеться з рестораном, щоб для гостей, які змушені чекати заселення, організували напої. Люди не винні в наших проблемах.

– Уже займаємося, – киває директор.

– Чудово. А я піду на поверхи.

Наступна година перетворюється на суцільний марафон. Я телефоную супервайзерам, перерозподіляю працівниць, особисто перевіряю кілька номерів, які можна терміново підготувати, сварюся з технічною службою через те, що вони не повідомили про проблему раніше, й навіть сама допомагаю дівчатам перестелити ліжка в одному з номерів. 

На щастя, персонал реагує швидко. Ніхто не сперечається, не скаржиться й не влаштовує зайвих обговорень. Ми просто працюємо. Я кілька разів дивлюся на годинник, розуміючи, що обіцяна година вже майже минула, але щоразу з'являється нове питання, яке потрібно вирішити негайно. 

Зрештою телефоную Софії. Вона відповідає майже відразу й запевняє, що діти вже пообідали, зараз п'ють сік і розглядають фотографії із зоопарку на телефоні Матвія, який я дозволила йому взяти з собою. Я прошу передати, що скоро прийду, і, почувши у слухавці радісний голос Соломії, яка кричить, що піца була найсмачніша у світі, нарешті дозволяю собі видихнути.

Данила я за цей час бачу кілька разів. Уперше – біля рецепції, коли він розмовляє з Віктором Михайловичем і ще двома чоловіками з адміністрації. На ньому темні штани й світла сорочка із закоченими рукавами, піджак перекинутий через руку, а обличчя настільки зосереджене, що я майже фізично відчуваю його роздратування. Він помічає мене, коли я проходжу повз із документами, і наші погляди на мить зустрічаються. 

Я лише коротко киваю й продовжую йти. Немає часу. 

Вдруге бачу його біля ліфтів, коли він щось пояснює керівникові технічної служби. Цього разу Данило сам повертає голову в мій бік, але я саме розмовляю телефоном із супервайзером четвертого поверху, тому навіть не сповільнюю кроку. І втретє ми перетинаємося в коридорі адміністративного крила. Він виходить із кабінету, я поспішаю до рецепції, і на якусь секунду мені здається, що Данило хоче мене зупинити. Проте хтось одразу звертається до нього із запитанням, а я користуюся нагодою й проходжу повз. Мені зовсім не хочеться сьогодні розмовляти з ним. Особливо після вчорашнього.

Коли нарешті вдається владнати найнагальніше, на годиннику вже майже третя. Я стою біля стійки рецепції, переглядаючи останні зміни в списку номерів, і відчуваю, як починає боліти спина. На щастя, ситуація поступово стабілізується. Частину гостей уже заселили, для інших знайшли альтернативні варіанти, кілька номерів технічна служба обіцяє повернути в експлуатацію до вечора, а решту проблем можна буде вирішувати без моєї особистої присутності. Я залишаю Оксані необхідні вказівки, домовляюся із супервайзерами, що вони повідомлятимуть мені про будь-які зміни, й нарешті дозволяю собі подумати про дітей. 

Господи, я ж обіцяла їм швидко повернутися! Минуло значно більше часу, ніж планувалося. Напевно, Соломія вже встигла розповісти Софії всю історію свого життя, а Матвій – пояснити, чому динозаври вимерли й чим відрізняється тиранозавр від велоцираптора.

Я дістаю телефон, щоб попередити Софію, що вже йду, але вирішую не телефонувати. Ресторан розташований зовсім неподалік, тож за кілька хвилин сама буду там. До того ж хочу побачити обличчя дітей, коли скажу, що ми нарешті їдемо додому й можемо ще заскочити по морозиво. 

Можливо, це трохи компенсує їм зіпсовану другу половину вихідного. Я швидко прощаюся з Оксаною, поправляю сумку на плечі й прямую через хол до ресторану. Дорогою навіть усміхаюся, уявляючи, як Соломія почне вимагати шоколадне морозиво з посипкою, а Матвій заявить, що йому потрібне звичайне ванільне, бо всі ці прикраси лише заважають відчувати смак.

У ресторані зараз значно більше людей, ніж було, коли ми приїхали. За кількома столиками сидять гості, офіціанти швидко рухаються між ними з тацями, а біля барної стійки стоїть невелика черга. Я машинально переводжу погляд до вікна, де залишила дітей, і спочатку навіть не розумію, що саме мене насторожує. 

Столик порожній. На ньому немає тарілок, склянок чи дитячих речей. Лише акуратно складені серветки й маленька вазочка з квітами, яку я добре пам'ятаю. Я зупиняюся посеред залу, роздивляючись сусідні столики.