- Глава 13 -

Рішення приходить настільки несподівано, що я навіть дивуюся, чому не подумала про це раніше. Звісно, привозити дітей на роботу – далеко не найкраща ідея, особливо коли в готелі відбувається щось незрозуміле, а персонал намагається впоратися з наслідками чужих помилок. Але я знаю цей готель майже п'ять років, знаю кожен його куточок, більшість працівників, і чудово розумію, де можна спокійно залишити малюків на якийсь час. До того ж, якщо правильно організувати роботу, мені не знадобиться більше години. Максимум півтори. 

Я перевірю ситуацію з номерами, допоможу дівчатам розподілити обов'язки, поговорю з рецепцією й технічною службою, а потім ми спокійно поїдемо додому. Можливо, навіть встигнемо дорогою купити ту саму піцу, через яку Матвій із Соломією сперечаються вже добрих двадцять хвилин. І хоча частина мене вперто нагадує, що сьогодні мій законний вихідний, інша прекрасно розуміє: якщо в готелі справді така серйозна накладка, залишити все напризволяще я просто не зможу. Не тому, що боюся Данила чи хочу заслужити його схвалення. А тому, що це моя робота, мої працівники й моя відповідальність.

Я погоджуюсь взяти дітей з собою, відчуваючи себе жахливою мамою, але, на мій подив, Соломія радісно плескає в долоні, і я нарешті дозволяю собі трохи розслабитися. 

Діти сприймають цю ідею як продовження сьогоднішньої пригоди, і від цього мені стає легше. Щоправда, я все одно пояснюю, що в готелі потрібно поводитися спокійно, не бігати коридорами, не чіпати чужих речей і, найголовніше, нікуди не йти без дозволу дорослих. Матвій уважно слухає, час від часу киваючи, а Соломія обіцяє бути найслухнянішою дівчинкою у світі, після чого її брат негайно повідомляє, що це малоймовірно. Я лише хитаю головою, бо сперечатися з ними зараз немає жодного бажання. Головне – швидко впоратися з роботою, забрати дітей і нарешті повернутися до нашого вихідного.

Коли ми під'їжджаємо до готелю, я відразу помічаю, що Віктор Михайлович анітрохи не перебільшував. Біля головного входу стоять кілька автомобілів, на парковці майже немає вільних місць, а крізь скляні двері видно незвично велике скупчення людей біля рецепції. Я залишаю Audi трохи далі від входу, вимикаю двигун і на кілька секунд заплющую очі, подумки складаючи план дій. 

Спочатку потрібно з'ясувати, скільки саме номерів виведено з експлуатації, потім перевірити резерв, поговорити з технічною службою й вирішити, кого можна терміново викликати на додаткову зміну. Якщо все правильно організувати, проблему вдасться хоча б частково зняти до вечора. А решту вже можна буде контролювати телефоном. 

Я виходжу з машини, допомагаю Соломії поправити курточку й беру її за руку, тоді як Матвій самостійно закидає рюкзак на плече й поважно крокує поруч.

– Мамо, а це весь твій готель? – захоплено запитує Соломія, задираючи голову до високої будівлі.

– Не зовсім, сонечко. Я тут працюю, – усміхаюсь. 

– Але ти тут головна?

– У своїй службі – так.

– А хто головніший за тебе? – цікавиться Матвій.

Я мимоволі стискаю губи.

Ох, синку, якби ти знав.

– Власник готелю, – відповідаю якомога спокійніше.

– А він тут живе?

– Ні.

– А він дуже багатий? – не вгамовується Соломія.

– Соломіє, – тихо сміюся, – звідки стільки запитань?

– Просто цікаво!

– Ну, думаю, він не бідує, – відповідаю й відчиняю перед ними двері.

У холі панує справжній гармидер. Біля рецепції вишикувалася черга, кілька гостей голосно обговорюють бронювання, адміністратори намагаються одночасно відповідати на телефонні дзвінки й пояснювати щось людям перед стійкою. Я помічаю Оксану, яка розмовляє з роздратованим чоловіком у дорогому пальті, й одразу розумію, що ситуація справді неприємна. Але спочатку потрібно влаштувати дітей. 

На щастя, ресторан розташований зовсім неподалік від холу, і я веду малюків туди, сподіваючись знайти когось зі знайомих працівників. У цей час гостей там небагато, більшість столиків вільні, а біля барної стійки я майже одразу помічаю Софію – молоду офіціантку, яка працює тут уже другий рік і з якою ми чудово ладнаємо.

– Софійко! – гукаю, привертаючи її увагу.

Дівчина повертається й усміхається, але вже за мить здивовано переводить погляд на дітей.

– Ліліє Андріївно? Ви ж сьогодні вихідна!

– Була, – зітхаю. – Поки наш готель не вирішив перевірити мою нервову систему на міцність. Софіє, мені дуже потрібна твоя допомога.

– Звичайно. Що сталося?

– Це мої діти. Матвій і Соломія. Знайомтеся, малюки, це тітка Софія.

– Добрий день, – чемно вітається Матвій.

– А ви можете нам зробити піцу? – одразу запитує Соломія.

Софія сміється.

– Думаю, зможемо. А яку саме?

– З сиром! – вигукує донька.

– І з шинкою, – додає Матвій.

– Бачиш, – усміхаюся я, – у вас уже є спільні теми для розмови.

Я відводжу Софію трохи вбік і тихіше пояснюю ситуацію. Прошу посадити дітей за столик неподалік від барної стійки, принести їм обід і, якщо це можливо, час від часу наглядати за ними, поки я розбиратимуся з терміновими справами.