- Глава 12.1 -

Соломія сміється, а я саме збираюся запропонувати їм обрати начинку для піци, коли телефон, закріплений на тримачі біля панелі, починає дзвонити. На екрані висвічується ім'я Віктора Михайловича, і моя усмішка повільно зникає. Я кілька секунд просто дивлюся на екран, сподіваючись, що це якась дрібниця, яку можна вирішити телефоном. 

Можливо, хтось не знайшов потрібні документи. Можливо, виникло запитання щодо графіка на понеділок. Зрештою, я сьогодні вихідна, і керівництво чудово про це знає. Проте Віктор Михайлович не належить до тих людей, які телефонують працівникам у вихідні просто для того, щоб побажати гарного дня.

Натискаю кнопку відповіді і затамовую подих. 

– Доброго дня, Вікторе Михайловичу.

– Ліліє Андріївно, доброго. Вибачте, що турбую у вихідний.

Його голос звучить напружено. Надто напружено.

– Щось сталося?

– Так. У нас тут серйозна накладка.

Я мимоволі випрямляюся.

– Яка саме?

– Сьогодні зранку мала заселитися велика група гостей, але через помилку в системі бронювання частину номерів продали повторно. І це ще не все. У нас одночасно виникли проблеми з кількома номерами після аварії на одному з технічних поверхів. Частину номерного фонду довелося тимчасово вивести з експлуатації, а гості вже прибувають. На рецепції справжній хаос.

Я насуплююся.

– А до чого тут моя служба? У нас сьогодні чергують два супервайзери, вони повинні…

– Я знаю, – перебиває він. – І вони працюють. Але ситуація значно серйозніша, ніж ми очікували. Данило Олександрович особисто займається цим питанням і хоче, щоб усі відповідальні керівники були на місці.

Від згадки про Данила я мимоволі стискаю кермо.

Ну звичайно. Куди ж без нього?

– Вікторе Михайловичу, сьогодні мій вихідний, – нагадую, намагаючись говорити спокійно. – Я зараз навіть не в місті.

– Розумію, Ліліє Андріївно. Повірте, якби ми могли впоратися без вас, я б не телефонував.

– А що саме потрібно від мене? Я можу координувати роботу телефоном, якщо…

– Нам потрібно терміново переглянути розподіл номерів, перевірити готовність резервного фонду й організувати додатковий персонал. Ваші дівчата стараються, але без вас усе рухається значно повільніше. І, відверто кажучи, Данило Олександрович уже двічі запитував, хто може взяти це під контроль.

Я заплющую очі на коротку мить.

Чудово. Просто прекрасно.

Сьогодні єдиний день, коли я нарешті дозволила собі не думати про готель, і саме сьогодні там вирішує статися маленька катастрофа.

– Ліліє Андріївно? – обережно озивається Віктор Михайлович.

– Я слухаю.

– Ви можете приїхати?

Я переводжу погляд у дзеркало заднього виду. Матвій і Соломія вже перестали сперечатися й уважно дивляться на мене. Соломія тримає на колінах свого маленького зайчика, а Матвій, здається, чудово розуміє, що розмова стосується роботи.

І від цього стає особливо прикро.

Я обіцяла їм сьогодні цілий день разом. Не кілька годин. Не прогулянку до першого дзвінка з готелю. А справжній вихідний.

– Мамо, – тихо озивається Соломія, коли я на кілька секунд замовкаю. – Тобі треба на роботу?

Я відчуваю, як щось неприємно стискається всередині.

– Треба, сонечко.

– Але ми ж ще хотіли піцу, – нагадує Матвій.

І чомусь саме ця проста фраза змушує мене почуватися найгіршою мамою на світі.

– Вікторе Михайловичу, – нарешті кажу в телефон. – Я зараз за кермом, повертаюся до міста. Мені потрібно кілька хвилин, щоб зрозуміти, як усе організувати.

– Звичайно. Але дуже прошу не затягувати. Ситуація справді критична.

– Я передзвоню.

Завершую виклик і кілька секунд мовчки дивлюся на дорогу. Попереду тягнеться рівна смуга асфальту, за вікнами миготять дерева, а в салоні раптом стає незвично тихо. Я знаю, що повинна щось сказати дітям, але поки не можу підібрати правильних слів. З одного боку, це моя робота. Я керівниця служби, і якщо в готелі справді сталася серйозна проблема, цілком логічно, що мене просять допомогти. З іншого – я сьогодні офіційно вихідна. Маю двох шестирічних дітей, які чекали цієї суботи майже місяць. І я не хочу знову пояснювати їм, чому мамина робота виявилася важливішою за обіцяну піцу.

– Мамо, – тихо кличе Матвій.

– Так, любий?

– Якщо тобі треба на роботу, ми можемо поїхати з тобою. Почекаємо там, поки ти вирішиш проблеми. 

Я дивлюся на нього в дзеркало й відчуваю, як до горла підступає клубок.

– А як же піца?

Він знизує плечима, ніби в цьому немає нічого такого. 

– Іншим разом.

– І картопля… іншим разом, – тихо додає Соломія, опускаючи очі на свого зайчика.