- Глава 12 -

У зоопарку ми проводимо кілька чудових годин. Матвій, звісно, насамперед тягне нас до хижаків, хоча дорогою Соломія зупиняється буквально біля кожного вольєра й ставить стільки запитань, що я починаю підозрювати: до кінця дня мені доведеться здобути другу освіту, цього разу з біології. Ми довго спостерігаємо за тигром, який неквапливо ходить уздовж огорожі, а Матвій із таким захопленням розповідає сестрі все, що знає про цих тварин, що я мимоволі усміхаюся. 

У нього взагалі дивовижна пам'ять на речі, які його цікавлять. Якщо він прочитав щось про динозаврів, космос чи хижих тварин, можна не сумніватися, що за кілька днів розповість це слово в слово, ще й виправить мене, якщо я раптом переплутаю якийсь факт. 

Соломія ж зовсім інша. Вона не стільки запам'ятовує інформацію, скільки переживає все емоційно. Їй шкода мавпочок, бо вони не можуть гуляти там, де хочуть, вона хвилюється, чи не сумує жирафа без друзів, і мало не плаче від щастя, коли їй дозволяють погодувати маленьку козу спеціальним кормом.

– Мамо, дивись! Вона мене любить! – вигукує донька, коли тваринка торкається мордочкою її долоні.

– Звичайно, любить, – усміхаюся. – Ти ж її нагодувала.

– А мене вона вкусити не може? – обережно запитує Матвій, хоча сам уже простягає руку до іншого козеняти.

– Якщо поводитимешся спокійно, все буде добре.

– Я завжди спокійний.

Соломія так голосно сміється, що я не витримую й теж починаю реготати.

– Що? – ображається син.

– Нічого, любий. Просто ти справді дуже спокійний. Особливо коли програєш у настільні ігри.

– Я не програю. Просто Соломія іноді неправильно рахує.

– Я все правильно рахую!

І знову починається суперечка, яка, щоправда, закінчується вже за хвилину, коли вони помічають неподалік невеличких поні. Я ж дивлюся на них і думаю, наскільки різними вони ростуть. 

Матвій серйозний, упертий, іноді надто дорослий для своїх шести років. Соломія емоційна, балакуча, ніжна й водночас здатна сперечатися до останнього, якщо впевнена у своїй правоті. Вони можуть сваритися через найменшу дрібницю, але варто комусь сторонньому образити одного, як другий негайно стає на захист. І я люблю спостерігати за цим. Люблю бачити, як вони ростуть, змінюються, поступово стають окремими маленькими особистостями зі своїми характерами, мріями й уподобаннями.

Ближче до полудня ми купуємо солодку вату, від якої Соломія за кілька хвилин примудряється забруднити і щоки, і пальці, і навіть волосся. Матвій спочатку заявляє, що він уже великий для подібних солодощів, але потім усе-таки просить синю вату й з'їдає її швидше за сестру. Після цього ми беремо молочні коктейлі й сідаємо за невеликий столик у затінку дерев. Я дивлюся, як діти обговорюють побачених тварин, сперечаються, хто з них найсильніший, а потім починають планувати наступну поїздку, і відчуваю знайоме тепло в грудях. 

Саме заради таких моментів я й стараюся. Звичайно, мені хотілося б проводити з ними більше часу. Значно більше. Іноді я повертаюся з роботи настільки виснаженою, що сил вистачає лише на вечерю, перевірку домашніх завдань, душ і казку перед сном. Іноді мама забирає дітей зі школи, бо я затримуюся в готелі, а іноді доводиться переносити якісь наші плани через роботу. Мене це засмучує. Особливо коли Соломія питає, чому я знову так пізно, або Матвій мовчки приносить мені малюнок, який хотів показати ще кілька годин тому.

Але я стараюся. Стараюся не пропускати важливих подій, знаходити час на спільні вечері, читати їм книжки, навіть якщо очі вже злипаються, дивитися мультфільми під однією ковдрою, гуляти в парку, готувати разом печиво й слухати всі їхні нескінченні історії про школу. 

Я знаю, що не можу дати їм усього. Не можу купувати кожну іграшку, яку вони побачать у магазині, не можу щомісяця возити їх на дорогі курорти чи дозволити собі не працювати. Але можу дати їм любов. Стабільність. Відчуття, що вдома на них завжди чекають, що їх вислухають, обіймуть і підтримають. І коли Соломія раптом підсувається ближче, обіймає мене за шию й каже, що це найкращий день у її житті, я відчуваю, як до очей підступають сльози. Тому що саме в такі миті розумію: попри всі помилки, страхи й труднощі, я все роблю правильно.

– Мамо, а ми ще приїдемо? – запитує Матвій, допиваючи коктейль.

– Звичайно, приїдемо.

– І бабусю візьмемо? – уважно дивиться на мене. 

– Обов'язково. Вона ж теж хотіла.

– А наступного разу можна залишитися довше? – додає Соломія.

– Побачимо, сонечко. Можливо, приїдемо з самого ранку й влаштуємо справжній пікнік.

– З піцою? – миттєво уточнює Матвій.

– Звідки у вас сьогодні така любов до піци?

– Бо вона смачна, – пояснює він так, ніби я запитала щось абсолютно безглузде.

Я сміюся, витираю Соломії щоку серветкою й дивлюся на годинник. Уже далеко за полудень, а нам ще потрібно доїхати додому. Діти, звичайно, зовсім не хочуть їхати, але я обіцяю, що дорогою ми можемо десь зупинитися й пообідати. Цього виявляється достатньо, щоб вони погодилися залишити зоопарк без особливих протестів. 

Хоча, коли ми вже йдемо до парковки, Соломія ще тричі озирається й махає рукою в бік вольєрів, прощаючись із тваринами так, ніби вони особисто домовилися зустрітися наступного тижня.