- Глава 11.1 -

Наступного ранку мої діти прокидаються навіть раніше за мене. І якщо у звичайні будні мені доводиться щонайменше тричі нагадувати їм, що час прокидатися, а потім ще хвилин десять переконувати Соломію вилізти з-під ковдри, то сьогодні все відбувається з точністю до навпаки. 

Я прокидаюся від того, що хтось наполегливо смикає мене за плече, а коли розплющую очі, бачу перед собою два до болю знайомі обличчя. Соломія усміхається так широко, ніби вже отримала всі подарунки світу, а Матвій стоїть поруч із моїм телефоном у руках і має такий серйозний вигляд, наче збирається повідомити мені надзвичайно важливу новину державного масштабу. 

Я сонно кліпаю, намагаючись зрозуміти, котра година, і лише тоді помічаю, що за вікном ледь починає світати. Ну звісно. Сьогодні ж субота. Єдиний день за останній тиждень, коли я можу дозволити собі поспати довше, і мої діти, очевидно, вирішили, що це абсолютно неприпустимо.

– Мамо, прокидайся! – радісно вигукує Соломія, нахиляючись так близько, що її волосся лоскоче мені обличчя. – Ми сьогодні їдемо в зоопарк!

– Я пам'ятаю, сонечко, – бурмочу, натягуючи ковдру до підборіддя. – Але, здається, тварини ще сплять.

– Ні, – впевнено заперечує Матвій. – Зоопарк відкривається пізніше, але нам ще треба поснідати, зібрати речі й доїхати. Я перевірив.

– Ти перевірив? – перепитую, насилу стримуючи усмішку.

– Так. У тебе на телефоні знайшов розпорядок роботи зоопарку. 

Я миттєво підводжу голову.

– Матвію, а можна поцікавитися, хто дозволив тобі брати мій телефон? – роблю голос надто серйозним. 

Син на мить замислюється, після чого цілком серйозно відповідає:

– Ніхто. Але я тільки подивився годину.

– І зоопарк, – додає Соломія, миттєво видаючи брата. – Він хвилин двадцять читав про те, які там є тварини. 

– Соломіє! – кричить Матвій. 

– А що? Це правда!

Я не витримую й починаю сміятися, а тоді простягаю руки й притягую обох до себе. Соломія із задоволеним вереском падає мені на груди, Матвій спочатку намагається зберегти свою дорослу гідність, але вже за кілька секунд теж опиняється під ковдрою. Я обіймаю їх, цілую в маківки й на якусь мить просто заплющую очі, вдихаючи знайомий запах дитячого шампуню.

Ось заради чого я щодня прокидаюся, поспішаю, працюю, іноді страшенно втомлююся й постійно намагаюся встигнути більше, ніж фізично можливо. Заради цих двох маленьких людей, які можуть звести мене з розуму ще до сьомої ранку, але водночас роблять найщасливішою жінкою на світі.

– Добре, мої нетерплячі мандрівники, – нарешті кажу. – Даю вам десять хвилин, щоб почистити зуби й переодягнутися. А я поки сніданок нам приготую.

– Десять? – обурюється Соломія. – Це дуже довго!

– Тоді п'ятнадцять, – усміхаюсь. 

– Мамо!

– Двадцять?

Діти з вереском вискакують із ліжка, а я сміюся їм услід і нарешті підводжуся. Сьогодні в нас справді запланована поїздка до великого заміського зоопарку, про який Матвій і Соломія говорять уже кілька тижнів. Ми мали їхати разом із мамою, але вчора ввечері вона зателефонувала й сказала, що погано почувається через головний біль, тому цього разу залишиться вдома. 

Звісно, я запропонувала перенести поїздку, щоб вона могла поїхати з нами іншого дня, проте мама категорично відмовилася. Сказала, що не дозволить мені розчарувати дітей, які вже місяць рахують дні до поїздки, а вона чудово проведе час удома й нарешті дочитає книжку. Тому сьогодні нас троє. І, якщо відверто, мене це цілком влаштовує. Можливо, навіть добре, що в нас буде цілий день лише для себе.

За сніданком діти не замовкають ані на хвилину. Я готую сирники, наливаю їм какао й намагаюся переконати Соломію, що спочатку потрібно з'їсти хоча б половину порції, а вже потім обговорювати, скільки солодкої вати вона планує купити. 

Матвій тим часом розповідає, що найбільше хоче побачити левів, тигрів і вовків, бо це справжні хижаки, а його сестра категорично заявляє, що їй цікавіші жирафи, зебри й маленькі козенята, яких можна погладити. На цьому ґрунті між ними негайно виникає суперечка, тому що Матвій вважає козенят “звичайними”, а Соломія ображено повідомляє, що звичайних тварин узагалі не буває. 

Я слухаю їхню перепалку, перевертаючи останній сирник, і ловлю себе на тому, що вже давно не почувалася настільки спокійною. Вперше за останні кілька днів мені не потрібно поспішати до готелю, перевіряти телефон кожні десять хвилин чи думати про те, чи не зустріну я сьогодні в коридорі Данила Корсака. І саме це відчуття свободи здається майже розкішшю.

– Мамо, а якщо лев буде спати, ми його розбудимо? – раптом запитує Соломія.

– Ні, сонечко, тварин будити не можна.

– Навіть якщо ми дуже хочемо на нього подивитися?

– Навіть тоді.

– От бачиш, – поважно заявляє Матвій. – Я ж казав, що леви не зобов'язані для тебе прокидатися.

– А ти не зобов'язаний усе знати! – огризається донька.

– Діти, – втручаюся, піднімаючи руку. – Якщо ви ще до виїзду посваритеся через лева, який навіть не знає про ваше існування, я почну хвилюватися за нашу поїздку.