- Глава 11 -

– Ні, – визнаю тихо. – Не думаю.

– Отож.

– Але це вже не має значення.

Іра дивиться на мене так, ніби я щойно заявила, що Земля плоска.

– Що?

– Минуло сім років. Навіть якщо його мати справді щось зробила, що це змінить зараз? Ми не повернемо час.

– Нічого собі “не має значення”, – обурено випалює подруга. – Ти сім років думаєш, що чоловік, якого кохала, кинув тебе вагітною заради іншої жінки, а він, виявляється, сім років думає, що ти його зрадила. І ти не хочеш дізнатися, як так сталося?

– Хочу.

Відповідь вилітає надто швидко. Іра переможно піднімає брову.

– Але не бачу сенсу, – додаю.

– Це вже інше.

– Не інше. Навіть якщо ми дізнаємося правду, нічого не зміниться, – хитаю головою. 

Іра мовчить деякий час. Мабуть, обмірковує те, що дізналася. В якийсь момент вона бере чашку. Робить ковток. І надто спокійно запитує:

– Ти його більше не кохаєш?

Я завмираю.

– До чого тут це? – питаю. 

– До всього, – знизує плечима. – Що? Ти хочеш мені сказати, що сім років просто стерли все, що було до цього? Я ж пам'ятаю тебе тоді, Лілю. Ти від нього була в захваті.

– Мені було двадцять два.

– І?

– У двадцять два люди взагалі багато дурниць роблять.

– Кохати чоловіка – тепер дурниця? – дивується. 

– Кохати настільки, щоб після його зникнення думати, що твоє життя закінчилося – можливо.

Іра довго дивиться на мене. Я першою відводжу погляд.

На плиті тихо шкварчить м'ясо. За стіною сміються діти. Десь у кімнаті Соломії починає грати музика.

– Ти не відповіла, – тихо нагадує Іра.

– Бо не знаю, що відповісти.

І це найчесніше, що я можу сказати.

Підводжуся, підходжу до плити й перевертаю шматочки курки, хоча вони ще прекрасно могли полежати з іншого боку. Просто не хочу дивитися подрузі в очі.

– Сьогодні до нього прийшла жінка.

За спиною стає тихо. Але недовго ця тиша триває. 

– Яка жінка?

– Красива. Білявка. Доглянута. У сукні, на підборах, з таким виглядом, наче прокидається вже з ідеальною укладкою.

– І?

Я зітхаю.

– Зайшла до кабінету без стуку, сказала, що ледве його знайшла. Він був не дуже радий її бачити.

– Це добре, – хмикає подруга. 

Озираюся.

– Що “добре”?

– Що не був радий, – усміхається, а я зітхаю. 

– Вона підійшла й поцілувала його у щоку. А я… приревнувала.

Вимовляю й одразу ненавиджу те, як це звучить.

– На одну дурну секунду я подивилася на неї, потім на нього й відчула ревнощі. Справжні. Такі, що мені захотілося негайно звідти піти. А потім я зненавиділа себе за це.

Усмішка з обличчя Іри зникає.

– Чому?

– Бо я не маю права його ревнувати.

– Хто це вирішив? – дивується. 

– Здоровий глузд.

– Це не відповідь, – фиркає. 

– Іро, минуло сім років! Я не знаю цього чоловіка. Не знаю, яким він став, з ким зустрічається, де живе, що любить, що ненавидить. Він не знає нічого про мене. Він навіть не знає, що в нього є діти. А я стою в його кабінеті й ревную до якоїсь жінки тільки тому, що вона торкнулася його.

Голос на останніх словах зрадницьки тремтить. Я стискаю пальцями край стільниці.

– Я не хочу цього.

Іра мовчить, а я продовжую тихіше:

– Не хочу знову щось до нього відчувати. Взагалі нічого. Я сім років будувала життя без Данила. Вчилася не чекати його. Не думати, де він. Не уявляти, що було б, якби він залишився. А тепер він просто з'являється – і за два дні я знову думаю про нього частіше, ніж за останній рік. Мене це бентежить. Дратує. І… болить.

Іра підводиться й підходить ближче, але цього разу не жартує.

– Може, тому що ти його так і не відпустила?

– Я відпустила, – випалюю надто швидко. 

– Тоді чому ревнуєш?

– Не знаю!

Відповідаю різкіше, ніж хотіла, і відразу заплющую очі.

– Вибач. Я справді не знаю, – повторюю вже тихіше. – Може, це просто спогади. Може, самолюбство. Може, тому що колись він був моїм, а тепер я побачила іншу жінку поруч і щось всередині спрацювало. Це не означає, що я досі його кохаю.

– Не означає, – погоджується Іра несподівано легко.