- Глава 10.1 -

Коли ми повертаємося додому, діти розбігаються по своїх кімнатах, хоча перед цим я двічі нагадую, що форму потрібно переодягнути, а не просто кинути на підлогу. З кімнати Матвія майже одразу долинає звук конструктора, Соломія вмикає музику й починає щось наспівувати, а я йду на кухню. Мама сьогодні нічого не залишила, тому доводиться готувати самій, що мене цілком влаштовує. Навіть дуже. 

Дістаю куряче філе, овочі, ставлю каструлю з водою й починаю різати картоплю з такою зосередженістю, ніби від однакової форми кожного шматочка залежить доля людства. Просто мені потрібно зайняти руки. Коли руки зайняті, думки зазвичай поводяться тихіше. 

Сьогодні, правда, вони вперто повертаються до одного й того самого кабінету, до Данилових слів і до білявки, яка увійшла туди так упевнено, ніби має на це повне право.

Я саме ставлю сковорідку на плиту, коли лунає дзвінок у двері.

– Я відкрию! – кричить Соломія.

– Навіть не думай! – відповідаю й витираю руки рушником.

Напевно, мама. Вона цілком могла згадати про завтрашню поїздку й вирішити принести щось уже сьогодні. Я швидко йду до передпокою, дорогою зазираю у вічко й завмираю від несподіванки.

– Іро?

Відчиняю двері, і подруга широко усміхається.

– А ти когось іншого чекала? – сміється подруга. 

– Маму.

– Можу піти й повернутися старшою років на двадцять п'ять.

– Дурна, – сміюся й одразу обіймаю її. – Заходь.

Іра обіймає мене у відповідь, скидає взуття, і вже за секунду з кімнати вилітає Соломія.

– Тітко Іро!

– Моя красуне!

За донькою з'являється Матвій, який, звісно, поводиться стриманіше, але теж усміхається. Іра для них давно не просто мамина подруга. Вона була поруч іще тоді, коли вони навіть не вміли тримати голову, приходила до мене після роботи, брала одного малюка на руки, поки я намагалася заспокоїти другого, привозила продукти, коли я кілька днів майже не виходила з квартири, і одного разу навіть ночувала в мене, бо Матвій і Соломія вирішили влаштувати спільний концерт до четвертої ранку. 

Ми знайомі ще зі школи. Життя кілька разів розводило нас у різні боки, але ми ніколи не втрачали зв'язку остаточно, а після народження дітей Іра стала однією з небагатьох людей, на яких я справді могла покластися.

– Ви мене вже не любите? – театрально запитує вона дітей. – Чому ніхто не пропонує мені чаю й печива?

– У нас є цукерки! – одразу видає Соломія.

– Після вечері! – гукаю.

– Я не собі! Тітці Ірі!

–Соломіє.

Іра сміється.

– Не хвилюйся, я не руйнуватиму систему виховання. Поки що.

– Ходімо на кухню, поки вони тебе не завербували.

За кілька хвилин перед Ірою стоїть чашка кави, вечеря готується, а діти знову зникають у своїх кімнатах. Я сідаю навпроти подруги й якийсь час мовчу. Вона робить ковток, уважно дивиться на мене й одразу примружується.

– Що таке?

– Нічого, – хитаю головою. 

– Лілю, я знаю тебе стільки часу.

– І?

– У тебе на обличчі написано “нічого не сталося, але зараз я розповім щось таке, від чого ти подавишся кавою”.

Не втримуюся й усміхаюся.

– Не подавишся. Сподіваюсь. 

– О господи. Тепер точно подавлюся. Кажи.

Я проводжу пальцем по краю своєї чашки.

– Данило повернувся.

Іра не реагує секунди три. Потім повільно ставить чашку на стіл.

– Який Данило?

Дивлюся на неї, і вона таки розуміє, про кого йде мова. 

– Справді? Звідки він взявся?

– Він купив готель, – розповідаю. – Тепер він новий власник.

– Твій колишній, батько твоїх дітей, який шість років не знає, що він батько твоїх дітей, тепер твій начальник? – цідить вона. 

Я кидаю швидкий погляд у бік коридору.

– Тихіше! – прошу. 

– Я тихо! – так само пошепки, але значно емоційніше відповідає вона. – Лілю, ти серйозно?

– На жаль.

І далі вже зупинитися важко. Я розповідаю їй усе. Про вчорашню зустріч у холі, про те, як Данило вдав, що ми знайомимося вперше, про розмову в кабінеті й його звинувачення у зраді. Про сьогоднішній ранок на парковці. Про те, що я сказала йому про його матір, іншу жінку та майбутнє весілля, а він дивився на мене так, наче вперше про це почув. Розповідаю, що він категорично заперечив будь-які плани одружуватися, а сьогодні ввечері зупинив мене в коридорі й заявив, що хоче почути мою версію того, що сталося сім років тому.

Іра слухає мовчки, що для неї майже подвиг, а коли я закінчую, відкидається на спинку стільця.

– Я знала, що там було щось нечисто.