- Глава 10 -

Усю дорогу до школи я злюся. Спочатку на Данила, потім на ту білявку, хоча вона взагалі нічого мені не зробила, а зрештою – на себе, тому що саме я в цій ситуації поводжуся найдурніше. 

Перед очима вперто стоїть її рука на Даниловому плечі, легкий поцілунок у щоку й червоний слід помади на його шкірі. Я навіть пам'ятаю його вираз обличчя – він явно не зрадів, коли вона зайшла до кабінету. Навпаки, насупився, запитав, що вона тут робить, і кілька разів намагався продовжити нашу розмову. 

Але це ж нічого не означає. Можливо, Данило просто не любить несподіваних візитів. Можливо, вона мала попередити. Можливо, вони посварилися. Можливо, вона його дівчина, коханка, майбутня дружина або взагалі хтось, із ким він прокидається щоранку в одному ліжку. 

На останній думці пальці сильніше стискають кермо, і я сердито видихаю, зупиняючись на червоному світлі. 

Ну от навіщо? Навіщо я взагалі про це думаю? 

Сім років тому Данило зник із мого життя. Сім. Не сім днів і навіть не сім місяців. Він дорослий вільний чоловік, який має повне право зустрічатися з ким завгодно, так само як і я мала право будувати особисте життя всі ці роки. 

Те, що в мене з цим якось не склалося – точно не його проблема. Та й не трагедія. У мене були інші пріоритети. Двоє маленьких, галасливих, неймовірно важливих пріоритетів, які завжди потребували значно більше часу й сил, ніж будь-який чоловік. Тому зараз мені потрібно припинити поводитися як ревнива колишня й нарешті викинути з голови і Данила, і його білявку, і незакінчену розмову, і те кляте “я не збирався ні з ким одружуватися”, яке чомусь переслідує мене весь день.

На щастя, щойно біля школи відчиняються двері й назовні вискакує Соломія, а за нею значно поважніше виходить Матвій, мої дурні думки справді відступають. 

Донька помічає мене першою, широко усміхається й мчить назустріч так, що рюкзак стрибає на її спині, а Матвій, звісно, робить вигляд, що він уже надто дорослий для подібних проявів радості. Вистачає його рівно до тієї миті, поки Соломія не обіймає мене першою, після чого син теж підходить ближче й дозволяє себе пригорнути. 

Далі починається звичний потік інформації: Соломія розповідає, що сьогодні її похвалила вчителька, Матвій одразу уточнює, що похвалила не лише її, донька обурюється, бо він “псує момент”, син заявляє, що просто говорить правду, а я сміюся й веду обох до машини. 

Уже за кілька хвилин салон наповнюється їхніми голосами настільки, що для думок про Данила просто не залишається місця. Я дізнаюся, що Матвій завтра хоче взяти м'яч, Соломія – самокат, ще їм обов'язково потрібні бутерброди, яблучний сік, щось солодке й, на думку доньки, плед, тому що “ми ж не будемо сидіти на голій землі, мамо”.

– Стоп, – кажу, зупиняючись перед переходом. – Куди це ви завтра зібралися з таким спорядженням?

У машині на кілька секунд стає підозріло тихо.

– Мамо, – обережно починає Матвій. – Завтра ж парк.

Я кліпаю.

– Який парк?

– Мамо! – тепер уже Соломія мало не підстрибує на сидінні. – Ти забула?!

І тут мене наче по голові чимось б'ють.

Субота. Заміський парк. Точно. 

– Я не забула, – автоматично кажу.

– Забула, – спокійно констатує Матвій.

– Я просто… тимчасово не пам'ятала.

– Це і є “забула”, – повідомляє він.

– Дякую, синку, – зітхаю. 

Я справді забула. Місяць тому пообіцяла дітям, що в найближчу мою вільну суботу ми поїдемо за місто у великий сімейний парк, де є дитячі майданчики, мотузкові доріжки, невелика ферма з тваринами, прокат велосипедів і купа всього, про що вони говорять уже кілька тижнів. Ми навіть із мамою домовилися поїхати разом. Вона мала приготувати свої знамениті пиріжки, а я – все інше. І лише зараз до мене доходить, що завтра в мене справді вихідний. Я настільки сильно випала з власного життя через появу Данила, що забула про те, чого мої діти чекали майже місяць.

Від цього стає соромно.

– Так, – кажу твердо. – Мама забула.

– Я ж казав, – задоволено заявляє Матвій.

– Не зловтішайся. Але завтра ми їдемо. Обов'язково.

– Точно? – перепитує Соломія.

Дивлюся на неї в дзеркало заднього виду.

– Абсолютно точно. І м'яч беремо, і самокат, і плед. І бабусю.

– І бутерброди? – питає син. 

– І бутерброди, – усміхаюся. 

– Ура! – кричать вони в унісон.

Я сміюся й нарешті відчуваю, як напруга цього божевільного дня трохи відпускає. Ось чим я повинна займати голову. Не чужою помадою на Даниловій щоці. Не тим, що сказала сім років тому його мати. Не питанням, чи кохав він мене насправді. 

У мене є життя, яке відбувається зараз, і двоє дітей, які чекають завтрашньої поїздки значно сильніше, ніж я чекаю відповідей із минулого. І від усвідомлення того, наскільки легко Данило за два дні зміг вибити мене з мого звичного ритму, стає ще прикріше. 

Я не хочу давати йому таку владу над собою. Уже давала колись. Вистачить.