- Глава 9.1 -

Данило відчиняє двері й пропускає мене вперед. Я заходжу, але пальто не знімаю й сумку не відкладаю, усім своїм виглядом демонструючи, що затримуватися не збираюся. Він проходить до столу, сідає у своє крісло й киває на місце навпроти.

– Сідай.

– Постою.

– Лілю.

– У мене справді мало часу. Чого ти хотів?

Кілька секунд він мовчить, ніби вирішує, з чого почати, а потім зчіплює пальці перед собою.

– Я хочу знати, що сталося сім років тому.

– Ми вже з'ясували, що наші версії відрізняються.

– Саме тому я й хочу почути твою.

Я дивлюся на нього й не стримую короткої усмішки, в якій немає нічого веселого.

– Через сім років?

– Так, – говорить стримано. 

– Навіщо?

– Тому що хочу знати правду.

– І що ти з нею робитимеш? – питаю прямо. 

Данило трохи хмуриться.

– Спочатку дізнаюся, а потім вирішу.

– Ось бачиш. Навіть ти не знаєш, навіщо нам це потрібно, – зітхаю. 

– Я знаю. Для мене це важливо.

– А для мене – ні.

Брешу. Звичайно, брешу. І, судячи з того, як він дивиться, Данило це чудово розуміє.

Я підходжу ближче до столу, але все одно не сідаю.

– Ми не розібралися тоді, коли це справді мало значення. Коли минув день. Тиждень. Місяць. Навіть рік. Але зараз – сім років, Даниле. Сім. Яке значення має, хто кому що сказав?

– Для мене – має, – говорить впевнено. 

– Чому?

Він мовчить.

– Тому що я сім років вважав тебе зрадницею.

Серце неприємно стискається.

– А я сім років вважала зрадником тебе. Бачиш? У нас нічия, – карбую. 

– Мене це не влаштовує.

– А мене вже давно не цікавить, що тебе влаштовує.

Його щелепа напружується.

– Ти завжди тікаєш від незручних розмов?

Я мало не сміюся.

– Це зараз було серйозно? – фиркаю. 

– Цілком.

– Ти сім років тому просто зник, нічого мені не пояснивши, а тепер питаєш, чи я тікаю від розмов?

– Саме тому я хочу нарешті з'ясувати, що тоді сталося, – хмуриться. 

– Запізно.

– Можливо. Але це не означає, що ми повинні ще сім років жити з брехнею.

Оце потрапляє в ціль.

Я замовкаю.

Данило теж більше нічого не додає. Просто чекає.

І я раптом розумію, що насправді теж хочу знати. Хочу, як би не намагалася переконати себе в протилежному. Не заради нас. Ніяких “нас” давно немає. Заради себе. Заради тієї двадцятидворічної Лілі, яка сім років тому так і не зрозуміла, чому одного дня була коханою, а наступного залишилася сама.

– Добре, – нарешті кажу. – Хочеш мою версію? Отримаєш.

Данило випрямляється.

– Я слухаю.

Повільно вдихаю. Не знаю навіть, із чого почати.

З того ранку? З тесту?

Ні. Про вагітність він не дізнається.

Точно не зараз.

– Ти зник дуже раптово. Напередодні все було нормально. Принаймні я так думала. А наступного дня я не могла до тебе додзвонитися. Спочатку вирішила, що ти зайнятий, потім…

Двері відчиняються. Без стуку.

Я замовкаю на півслові й повертаю голову.

На порозі стоїть жінка. І перше, що спадає мені на думку – вона неймовірно красива.

Не просто симпатична. Не просто доглянута. А саме та краса, на яку люди мимоволі озираються. Висока, струнка, з довгим світлим волоссям, укладеним великими ідеальними хвилями. На ній світла сукня, яка облягає фігуру настільки бездоганно, наче її шили спеціально для неї, тонке пальто недбало накинуте на плечі, а високі підбори додають їй ще кілька сантиметрів зросту. Ідеальний макіяж. Червоні губи. Маленька дорога сумочка в руці.

Я автоматично дивлюся на свої чорні штани, блузку й пальто. А потім подумки даю собі ляпаса.

Якого біса?

– Нарешті! – вигукує незнайомка, взагалі не звертаючи на мене уваги. – Я вже думала, що мені доведеться обійти весь цей готель.

Погляд Данила змінюється миттєво. Він хмуриться.

– Що ти тут робиш? – питає не надто радісно. 

О. Отже, вони знайомі.

– І тобі привіт, – жінка усміхається й упевнено йде до нього. – Міг би хоча б зробити вигляд, що радий мене бачити.

– Я не знав, що ти приїдеш.