- Глава 9 -

Ліля

Робота завжди була моїм найкращим способом не думати. Колись, коли діти були зовсім маленькими й мені здавалося, що варто лише зупинитися хоча б на кілька хвилин, як усі пережиті образи, страхи й запитання накриють мене з головою, я навчилася постійно бути зайнятою. 

Спочатку це були навчання, двоє немовлят, нескінченні годування, безсонні ночі й спроби зрозуміти, як узагалі жити далі. Потім з'явилася робота, і я швидко зрозуміла, наскільки зручно заповнювати нею всі вільні проміжки власного життя. 

Коли думаєш про графіки, постачання, скарги гостей, готовність номерів і те, що одна з працівниць знову захворіла саме в день повного заселення, часу згадувати чоловіка, який колись розбив тобі серце, просто не залишається. Принаймні раніше це працювало безвідмовно. 

Сьогодні ж навіть звичний рятівний метод дає збій. Я працюю багато. Значно більше, ніж потрібно. Особисто перевіряю номери, які спокійно могла б доручити супервайзерам, двічі переглядаю графік на наступний тиждень, розбираю заявку на нову партію текстилю й навіть знаходжу час перевірити склад, хоча планувала зробити це лише завтра. І все одно між цими справами, у коротких секундах тиші, в голові звучить ранкова розмова з Данилом.

Я не збирався ні з ким одружуватися.

Найгірше навіть не те, що він сказав, а те, як виглядав у той момент. Здивування Данила неможливо було зіграти. Я надто добре знала його колись, щоб не відрізнити справжню реакцію від удаваної. Він не розумів, про що я говорю. Не знав, що його мати сказала мені про іншу жінку, і так само щиро не розумів, чому я сім років вважаю саме його зрадником. А це означає, що все було не настільки просто, як мені здавалося. 

Хтось брехав. Можливо, його мати. Можливо, не лише вона. Я не знаю, що саме розповіли Данилові про мене, але після його вчорашнього запитання очевидно одне: він усі ці роки теж жив із зовсім іншою версією нашого розриву. 

І нормальна людина, напевно, захотіла б негайно розібратися. Поставити всі запитання, зіставити дати, слова, події й нарешті зрозуміти, хто і навіщо сім років тому так добре постарався, щоб двоє людей навіть не поговорили одне з одним. Тільки я не впевнена, що хочу бути цією нормальною людиною.

Бо навіщо? Що це змінить?

Сім років не повернуться. Мені знову двадцять два не стане. Я не зможу повернутися в той день, коли сиділа з результатом тесту в руках і думала, як скажу Данилові, що ми станемо батьками. Не зможу змінити наступні місяці, свою вагітність, пологи, перші безсонні ночі з двома немовлятами, страх, коли в Матвія вперше піднялася висока температура, чи сльози від виснаження, коли обоє дітей одночасно плакали, а я не розуміла, кого брати на руки першим. Данила не було поруч тоді. І жодна правда, яку ми зараз знайдемо, цього не змінить. 

Тому я вперто повертаюся до роботи, забороняю собі дивитися в бік адміністративного крила й навіть обідати йду пізніше, ніж зазвичай, лише б випадково не зустріти його в ресторані. І до кінця дня мені майже вдається переконати себе, що так буде правильно. Минуле повинно залишатися минулим.

Близько половини шостої я нарешті вимикаю комп'ютер, складаю документи в шухляду й дивлюся на годинник. Ще є час спокійно доїхати до школи, забрати дітей із групи продовженого дня й дорогою додому, можливо, заїхати в магазин. Соломія зранку нагадала, що в нас “катастрофічно закінчуються пластівці”, хоча в коробці залишалося приблизно пів пачки, а Матвій попросив яблук. 

Звичайне життя. Саме те, чого мені зараз хочеться найбільше. Я одягаю пальто, закидаю сумку на плече, прощаюся з Оксаною й виходжу в коридор із твердим наміром найближчі пів години думати виключно про список покупок.

Не виходить. Бо метрів за десять від мене з'являється Данило.

– Тільки не це, – тихо бурмочу.

Він мене вже помітив.

Я теж його помітила, але вирішую вдати, що ні. Дуже доросла поведінка, нічого не скажеш. Опускаю погляд на телефон і продовжую йти, сподіваючись просто пройти повз. Може, у нього свої справи. Може, він кудись поспішає. Може, всесвіт хоча б раз за останні два дні вирішить бути до мене добрим.

Не вирішує.

Коли між нами залишається кілька кроків, Данило зміщується вбік і стає просто переді мною. Доводиться різко зупинитися, щоб не врізатися в нього.

– Серйозно? – піднімаю очі.

Він ховає руки в кишені штанів і дивиться на мене з тим спокоєм, який уже починає неймовірно дратувати.

– Нам треба поговорити.

– Ні, – випалюю. 

Брови Данила повзуть вгору.

– Ні?

– Мій робочий день закінчився, – кажу. – І якщо це стосується роботи, поговоримо завтра.

– Це не стосується роботи, – стримано відповідає. 

– Тим більше.

Обходжу його, але далеко піти не встигаю.

– Лілю.

Зупиняюся й повільно повертаю голову.

– Що?

– Я не хочу відкладати цю розмову ще на сім років.

А це удар нижче пояса.