- Глава 8.1 -

Навіть зараз, згадуючи це, відчуваю знайоме неприємне напруження всередині. Бо саме гроші стали для мене останнім доказом. Не фотографії. Не слова матері. А те, що Ліля нібито погодилася взяти плату за те, щоб зникнути з мого життя. 

Я був розлючений, принижений і настільки засліплений власними емоціями, що майже не здатен був мислити нормально. Але навіть тоді я все-таки поїхав до неї. Цю частину чомусь роками намагався не згадувати, бо значно простіше було переконувати себе, що я одразу поставив крапку. 

Насправді ні. 

Я приїхав до квартири, яку Ліля тоді винаймала, і хотів почути все від неї. Не знаю, що саме збирався робити – кричати, кинути перед нею ті фотографії, запитати про чоловіка чи гроші. Напевно, все одразу. 

Тільки її не було вдома. Я телефонував кілька разів, але вона не відповідала. Чекав внизу, потім знову піднімався до дверей, ще раз дзвонив і зрештою просидів біля її будинку майже до вечора. 

Можливо, якби не той клятий дзвінок, усе склалося б інакше. Але з нашого польського представництва повідомили про серйозну проблему з одним із великих контрактів. Партнер погрожував розірвати угоду, батько вимагав мого особистого приїзду, а зустріч призначили вже на наступний ранок. Я мав вилітати того ж вечора.

Я не хотів їхати. Це теж пам'ятаю. Я сидів у машині й дивився на вікна її будинку, переконуючи себе почекати ще десять хвилин. Потім ще десять. Потім ще. Але Ліля не з'явилася, телефон мовчав, а в голові крутилися фотографії та слова матері про гроші. І в якийсь момент образа перемогла. Я вирішив, що якщо Ліля справді взяла гроші, якщо в неї інший чоловік, то не я повинен ганятися за нею містом і благати пояснити, чому вона так зі мною вчинила. 

Я полетів. Планував повернутися через день, але проблеми затягнулися, і мене не було кілька днів. А коли повернувся, до Лілі так і не додзвонився. Для мене це стало остаточною відповіддю. Мати мала рацію. Ліля взяла гроші й пішла, навіть не попрощавшись. І я… просто дозволив їй піти.

Зараз це звучить значно гірше, ніж сім років тому. Тоді мною керували гордість, лють і біль. Я був упевнений, що саме мене зрадили, тому не бачив жодної причини продовжувати шукати людину, яка нібито сама зробила свій вибір. 

Я занурився в роботу, спочатку ще більше в сімейний бізнес, потім почав розвивати власні проєкти, поступово відокремлюватися від батька, запускати нові напрямки, купувати нерухомість. Працював стільки, щоб ввечері не залишалося сил думати. 

Жінки теж були. Я не жив чернечим життям і точно не сидів сім років біля вікна, сумуючи за колишньою. Але жодна з тих жінок не залишилася. Я ніколи не був одружений. Ніколи більше не був заручений. І якщо бути відвертим хоча б із самим собою, то жодного разу після Лілі не дивився на жінку й не думав, що хочу бачити її поруч через двадцять років. Я просто навчився про це не замислюватися.

А тепер Ліля стоїть переді мною й каже, що не зраджувала. Каже, що шукала мене, а моя мати повідомила їй зовсім іншу історію. І я не можу просто відмахнутися від цього. Надто щиро вона виглядала сьогодні вранці. Надто справжнім було її здивування вчора, коли я запитав про чоловіка, заради якого вона мене зрадила. 

Я сім років знав, що сталося, а за останню добу раптом перестав знати взагалі будь-що. Водночас є ще одна деталь, яку Ліля не згадала. Гроші. Вона сказала, що не зраджувала. Сказала, що телефонувала. Розповіла про матір і вигадану наречену. Але нічого не сказала про гроші. Можливо, тому що я не запитав. 

Вона взагалі може не знати, що мати розповіла мені про них. А можливо, тому що ця частина історії – правда. І поки я не почую відповідь безпосередньо від неї, робити висновки більше не збираюся.

Телефон на столі починає вібрувати, і я машинально переводжу погляд на екран. 

Мама.

Кілька секунд просто дивлюся на її ім'я, відчуваючи, наскільки недоречно й водночас символічно вона телефонує саме зараз. Ще вчора я відповів би, навіть не замислюючись. Сьогодні палець зависає над екраном, а потім я відхиляю виклик. 

Не хочу говорити про це телефоном. І точно не збираюся ставити запитання, поки сам не зрозумію, що саме хочу почути. 

Сім років тому мені вистачило чужих слів, щоб перекреслити людину, яку я кохав. Тепер цього не буде. Я хочу факти. Хочу знати, звідки взялися ті фотографії, ким насправді був чоловік поруч із Лілею, чи справді мати пропонувала їй гроші й чи справді Ліля їх взяла. 

Хочу знати, навіщо матері було говорити їй, що я збираюся одружитися, якщо вона чудово знала, що це неправда. І тільки після цього вирішуватиму, що робити з усім, що залишилося між нами.

Я знову підходжу до вікна й майже одразу ловлю себе на тому, що погляд сам шукає її серед людей унизу. Це дратує більше, ніж хотілося б. Ліля наче не змінилася й водночас стала зовсім іншою. Я все ще впізнаю її рухи, міміку, те, як вона хмурить брови, коли сердиться, як закушує внутрішній бік щоки, коли намагається стримати емоції. 

Але її погляд тепер інший. Колись вона дивилася на мене відкрито, без жодної обережності, ніби навіть не припускала, що я здатен зробити їй боляче. Сьогодні в її очах постійно стоїть якась невидима стіна. 

Вона може сперечатися зі мною, злитися, огризатися, але все одно тримає дистанцію. І чомусь саме це зачіпає мене сильніше за все інше.