- Глава 8 -

Данило

До середини дня я остаточно розумію, що роботи з готелем виявиться значно більше, ніж мені здавалося спочатку. І справа навіть не в тому, що тут усе погано організовано – якраз навпаки. Саме це дивує мене найбільше. Купуючи готовий бізнес, я чудово усвідомлював, що разом із будівлею, брендом, персоналом і клієнтською базою отримаю десятки внутрішніх процесів, які доведеться переглядати, оптимізувати, а деякі, можливо, повністю перебудовувати. 

Зазвичай після зміни власника дуже швидко назовні вилазить те, що попереднє керівництво роками старанно ховало за красивими цифрами у звітах. Тут проблеми теж є: кілька договорів із постачальниками давно потребують перегляду, система погодження закупівель надто громіздка, технічна служба працює повільніше, ніж мені хотілося б, а в деяких статтях витрат я взагалі поки не бачу логіки. 

Проте сам готель працює. Не на папері – у реальності. Я спостерігаю за цим другий день і бачу доволі чітко: кожен знає, що повинен робити. Рецепція підтримує зв'язок з іншими службами, адміністратори швидко реагують на проблеми, ресторан справляється з навантаженням, номери готуються вчасно, а сьогодні, коли велика група гостей приїхала майже на годину раніше, ніж планувалося, замість очікуваного хаосу я побачив, як люди просто перебудували роботу. Хтось залишився на поверсі, хтось перейшов допомагати в інший корпус, хтось узяв на себе додаткові номери. 

Злагоджений механізм, який точно не варто ламати лише для того, щоб потім урочисто заявити, що новий власник усе виправив. Його потрібно лише вдосконалити. І, якщо відверто, це мені подобається.

Особливо мене дивує робота служби хаускіпінгу. Точніше, людина, яка нею керує. За останні два дні я почув про Лілію Савенко більше хорошого, ніж про половину керівників цього готелю разом узятих. Віктор Михайлович відгукується про неї так, ніби втрата Лілі автоматично означатиме кінець нормальної роботи номерного фонду, адміністратори без вагань звертаються до неї з будь-якими проблемами, а працівники не бояться її, проте очевидно поважають. 

Сьогодні я й сам кілька разів бачив її в роботі, хоча навмисно за нею не стежив. Принаймні хочу в це вірити. Просто вона постійно опиняється десь у полі мого зору: то перевіряє номер перед заселенням, то сперечається з технічною службою через несправний душ, то щось пояснює дівчатам у коридорі. А близько полудня я взагалі зупинився біля відчинених дверей одного з номерів, коли побачив її у ванній із закоченими рукавами сорочки. Ліля сама допомагала молодій покоївці закінчувати прибирання, бо гостей мали заселяти вже за двадцять хвилин. Дівчина ніяково намагалася переконати її, що впорається сама, на що Ліля лише відмахнулася й сказала: “Катю, закінчимо вдвох швидше. Давай спочатку врятуємо номер, а потім згадаємо, хто тут керівник”. 

Я нічого не сказав, навіть не зайшов усередину, просто пішов далі, але цей момент чомусь залишився в голові. Мабуть, тому, що зовсім не вписувався в образ жінки, який я сім років старанно створював у власній уяві.

Насправді думки звільнити Лілю в мене не було. Навіть вчора, коли я вперше побачив її в холі й на кілька секунд взагалі перестав нормально розуміти, що відбувається навколо. 

Так, я був шокований. Можливо, навіть розлючений самим фактом її присутності тут, тому що сім років був переконаний, що Лілія давно живе зовсім іншим життям. Тим самим красивим і забезпеченим життям, заради якого, як я вважав, вона колись відмовилася від мене. Я уявляв її десь далеко: у великому будинку, поруч з успішним чоловіком, на дорогій машині, можливо, з дітьми, яких вона народила тому, кого обрала замість мене. 

Останню частину я завжди намагався особливо довго не обдумувати, бо навіть через кілька років вона викликала незрозумілу злість. І ось учора я приїжджаю у власний готель і бачу її серед персоналу. Не гостею, не дружиною якогось багатія, не жінкою, яка отримала все, чого нібито так прагнула, а керівницею служби хаускіпінгу. 

А сьогодні зранку поруч із моїм Mercedes паркується стара Audi, яку я впізнаю майже відразу. Машина її батька. Вона була старою ще сім років тому, а зараз виглядає так, ніби тримається винятково на впертості власниці. І чомусь цей автомобіль збиває мене з пантелику не менше, ніж сама Ліля. Він просто не вписується в картинку, яку я роками тримав у голові.

Та найбільше не вписується наша сьогоднішня розмова. Я вже кілька годин намагаюся працювати, переглядаю фінансові звіти, слухаю керівників служб, погоджую документи, але в голові знову й знову звучить її голос. 

Вона сказала, що не зраджувала мене. Сказала, що шукала мене. Що телефонувала. Що приїжджала до моїх батьків і говорила з матір'ю. А потім додала те, від чого я досі не можу позбутися дивного відчуття: мати нібито сказала їй, що я поїхав за кордон з іншою жінкою й збираюся одружитися. 

Це настільки далеко від правди, що спочатку я навіть не зрозумів, про що Ліля говорить. Так, я справді тоді полетів за кордон. Але точно не для того, щоб одружуватися. У моєму житті взагалі ніколи не було нареченої після Лілі. 

Була робота, були жінки, були короткі стосунки, про які я забував швидше, ніж вони встигали перерости у щось серйозне, але дружини чи нареченої – не було. І тепер, вперше за сім років, у мене виникає питання, якого я чомусь не поставив тоді: а що, якщо все було не так, як мені розповіли?

Від цієї думки я відкладаю документи й відкидаюся на спинку крісла. Пам'ять повертає мене в той вечір із такою чіткістю, ніби минуло не сім років, а кілька днів. Мати приїхала до мене без попередження, і вже це мало насторожити, тому що мою квартиру вона не любила. Точніше, не любила того, що Ліля фактично жила там разом зі мною.