- Глава 7.1 -

Данило повільно опускає погляд на мої пальці. Потім піднімає його до мого обличчя.

– Що це означає?

– Це означає, що мені набридло, – карбую. 

– Що саме?

– Оце! – сердито випалюю. – Ти від учора постійно звинувачуєш мене в тому, що сталося сім років тому. Натякаєш, що я щось зруйнувала, когось зрадила, шукала кращого життя. Але знаєш що? Це не я зникла!

Його обличчя змінюється.

– Лілю…

– Ні. Тепер ти послухаєш.

Відпускаю його руку, але не відходжу. Стільки років мовчання раптом збираються десь у горлі.

– Це ти мене залишив, Даниле. Ти. Не я.

Він хмуриться. Не сердито. Розгублено.

– Про що ти говориш? – питає. 

– Ще й запитуєш? – фиркаю. 

– Так, запитую.

– Ти зник! – голос стає голоснішим, і мені доводиться змусити себе говорити тихіше. – Просто взяв і зник, нічого не пояснивши. Я дзвонила тобі. Не знаю навіть, скільки разів. Телефон був вимкнений. Я шукала тебе.

Данило дивиться на мене так, наче чує це вперше, і від цього по спині повзе холод.

– Ти шукала мене? – перепитує він.

– А що, не повинна була? – ціджу. 

– Лілю…

– Я приїжджала до твого дому.

Він завмирає.

– Куди?

– До твоїх батьків. Бо в квартирі, від якої ти дав мені ключі, дивним чином змінилися замки. 

Тиша.

На обличчі Данила з'являється такий вираз, що моє серце починає калатати ще сильніше.

– Я не розумію, про що ти. Я не змінював замки.

– Немає сенсу щось тобі доводити… – зітхаю. 

– Коли? Коли ти була у моїх батьків? – допитується. 

– Після того, як ти зник.

– І що? Що далі було?

Я дивлюся на нього. Невже він справді не знає?

– Твоя мама сказала, що ти поїхав за кордон.

Щелепа Данила напружується.

– Я справді поїхав, – киває. 

– З іншою жінкою, Даниле. Зі своєю справжньою нареченою. 

Він замовкає.

Я роблю короткий нервовий вдих.

– Вона сказала, що ти там із жінкою, з якою збираєшся одружитися. Що між нами все скінчено. Що ти зробив свій вибір і мені краще більше тебе не шукати.

Данило дивиться на мене так, ніби я раптом заговорила іншою мовою.

– Що?

Одне слово – і мені стає страшно. Не так, як учора. Інакше. Бо це не схоже на гру.

– Ти прекрасно почув.

– Моя мати сказала тобі, що я збираюся одружитися? – перепитує. 

– Так.

– З ким?

Я нервово сміюся.

– Серйозно? Ти хочеш, щоб я через сім років пам'ятала ім'я жінки, заради якої, як я тоді думала, мене покинули?

Він відводить погляд, а потім знову дивиться на мене.

– Я не збирався ні з ким одружуватися.

Тепер завмираю я. Усе навколо раптом стає надто гучним.

Автомобілі на дорозі. Кроки людей. Вітер. Навіть шелест листя.

– Що? – ледь чутно питаю. 

– Я сказав…

– Я почула.

Не можу відвести від нього очей. І саме в цю мить усередині остаточно формується те, чого я боялася від учора.

Щось не так. Щось дуже сильно не так.

Данило вважає, що я його зрадила. Я сім років вважаю, що він покинув мене заради іншої жінки.

Його мати сказала мені одне. Йому, очевидно, хтось сказав зовсім інше. І якщо зараз Данило не бреше…

Господи.

– Лілю, нам треба…

– Даниле Олександровичу!

Ми обоє здригаємося від голосу поруч. 

Я різко відступаю, бо до нас швидким кроком прямує Віктор Михайлович.

– Доброго ранку, – керуючий переводить погляд із мене на Данила й на секунду сповільнюється, очевидно помічаючи напругу між нами. – Перепрошую, що відволікаю. У нас виникло питання щодо сьогоднішнього заїзду. Група збільшила кількість номерів, а частина бронювання…

– Я зараз підійду, – коротко відповідає Данило.

– Там бажано якнайшвидше, бо рецепція чекає рішення.

Данило киває, але продовжує дивитися на мене.

– Ми договоримо.

Я стискаю ремінець сумки, але нічого не відповідаю. Розвертаюся й іду до входу. Відчуваю його погляд на спині аж до дверей.