- Глава 7 -

Наступний ранок починається настільки звичайно, що на кілька хвилин мені навіть вдається переконати себе: вчора нічого не сталося.

Я буджу дітей, тричі нагадую Соломії, що зуби самі себе не почистять, шукаю разом із Матвієм зошит, який він абсолютно точно клав у рюкзак і який у результаті знаходиться під диваном, роблю бутерброди, заплітаю доньці волосся й паралельно допиваю вже холодну каву. 

Матвій за сніданком заявляє, що сьогодні сам понесе свій рюкзак, бо він “взагалі-то чоловік”, а через п'ять хвилин просить мене застебнути йому куртку, бо блискавка “дурна і заїла”. Соломія всю дорогу до школи розповідає про ту саму ручку з єдинорогом і повідомляє, що вже придумала геніальний спосіб назбирати гроші – не витрачати ті, які їй дають. Я урочисто заявляю, що економіка щойно отримала нового генія, Матвій фиркає, Соломія ображається рівно на двадцять секунд, а потім знову починає говорити.

І все це таке звичайне.

Моє.

Коли висаджую дітей біля школи, цілую обох, чекаю, доки вони зайдуть за ворота, і тільки тоді дозволяю собі згадати, куди їду далі.

У готель. До Данила.

– Ні, – кажу сама собі, виїжджаючи з парковки. – На роботу. Ти їдеш на роботу.

Не до нього.

Моя робота існувала задовго до його появи й не повинна раптом почати обертатися навколо чоловіка, якого я сім років не бачила.

Принаймні саме це повторюю собі всю дорогу.

План чудовий. Шкода лише, що руйнується він уже на парковці.

Я заїжджаю на територію готелю, вітаюся кивком з охоронцем і повертаю до звичного місця в дальній частині стоянки. Моя Audi слухняно заповзає між двома автомобілями, я вимикаю двигун, беру сумку й уже збираюся виходити, коли поруч повільно зупиняється великий чорний Mercedes.

Я дивлюся на нього крізь бокове скло і вже знаю, кому він належить. Вчора бачила, як Данило сідав в цю машину. 

Розумію, що можна посидіти ще трохи в салоні. Хвилин п'ять. Вдати, що комусь телефоную. Або раптом згадала про надзвичайно важливу справу й мушу кудись поїхати.

Або взагалі сховатися під сидінням.

– Дурепа, – бурмочу сама до себе й відчиняю дверцята.

Виходжу практично одночасно з водієм Mercedes. Це таки Данило. Сьогодні на ньому темне пальто поверх костюма, в одній руці телефон, у другій – ключі від автомобіля. Він зачиняє дверцята, піднімає голову й одразу помічає мене.

На його обличчі на мить з'являється щось схоже на здивування. А потім погляд зміщується на мою машину.

Данило повільно оглядає стареньку Audi від переднього бампера до заднього, затримується на невеликій подряпині біля колеса, яку я вже пів року обіцяю собі зафарбувати, потім знову дивиться на мене.

І цей погляд мені зовсім не подобається.

– Навіть не починай, – попереджаю, хоч і розумію, що треба тримати язика за зубами. 

Його брова піднімається. Схоже, не очікував від мене таких слів. 

– Я нічого не сказав, – відповідає стримано. 

– Але дуже виразно подивився, – кажу. 

– Ти тепер читаєш думки?

– Твої ніколи не було складно читати.

Слова вилітають раніше, ніж я встигаю подумати.

Ми обоє завмираємо.

Чудово. Другий день. А я вже вдруге поводжуся так, ніби між нами досі залишилося право говорити одне одному подібні речі.

Я першою відводжу погляд, закидаю сумку на плече й натискаю кнопку сигналізації.

– Доброго ранку, Даниле Олександровичу.

– Доброго, Ліліє Андріївно.

От і прекрасно. Так значно краще.

Розвертаюся й прямую до службового входу. Кроки Данила чую майже відразу. Звичайно, він іде в тому самому напрямку.

Мені навіть не потрібно озиратися, щоб зрозуміти, що він швидко скорочує відстань між нами. За кілька секунд Данило вже йде поруч.

– Я думав, твоє життя складеться інакше.

Зупинятися не збираюся. Як і відповідати на його тупі репліки. 

– Я думав, за ці роки твоє життя стане значно кращим.

Тепер таки повертаю до нього голову.

– А воно погане? – питаю сухо. 

Данило переводить погляд на Audi, яка залишається позаду. Я ж навіть не стримую короткого смішка.

– Ти визначаєш якість життя за машиною?

– Я не це мав на увазі, – хмуриться. 

– Саме це.

– Ти завжди хотіла більшого, – несподівано заявляє, і мої кроки сповільнюються.

– З чого ти це взяв? – питаю прямо. 

– Я тебе знав.

– Сім років тому, – фиркаю. 

– Люди не змінюються настільки сильно.

– Повір, змінюються.