- Глава 6.1 -

До школи приїжджаю хвилин за десять до завершення групи продовженого дня. Матвій і Соломія цього року пішли в перший клас, і група стала моїм порятунком. Мій робочий день не закінчується тоді, коли в них завершуються уроки, тому іншого варіанта практично немає. Мама допомагає, особливо вранці або коли я затримуюся, але перекладати на неї дітей повністю я не хочу. У неї є власне життя, свій дім, свої справи. Вона й без того робить для нас більше, ніж повинна.

Біля входу вже чекають кілька батьків. Стаю трохи осторонь, вітаюся зі знайомою мамою й машинально дістаю телефон.

Жодних повідомлень із роботи. І добре. Сьогодні я більше не хочу бачити ім'я Данила навіть на екрані.

Двері школи відчиняються. Спочатку вибігають кілька дітей, за ними ще двоє, і раптом я бачу знайому світлу куртку Соломії.

– Мамо!

Ось і все.

Данило зникає. Готель зникає.

Сім років, зради, образи, страх залишитися без роботи – все відходить кудись так далеко, що на кілька хвилин перестає мати значення.

Соломія летить до мене, розмахуючи руками, а за нею значно поважніше йде Матвій із рюкзаком на одному плечі, та ще й несе сестрин пакет.

– Мамусю!

Я ледве встигаю розставити руки, коли Соломія врізається в мене й міцно обіймає за талію.

– Обережно, – сміюся, притискаючи її до себе. – Ти мене колись знесеш.

– Я скучила!

– Ми бачилися зранку, – забираю у донечки рюкзак. 

– Це було дуже давно, – Соля хмуриться. 

– Приблизно дев'ять годин тому.

– От бачиш!

Цілую її в маківку й переводжу погляд на Матвія.

– А ти не скучив? – питаю у синочка, і він знизує плечима.

– Скучив, – киває. 

– І все?

– Я вже великий, – заявляє надто серйозним тоном. 

– А великі маму не обіймають?

Він кілька секунд тримається. Потім здається, підходить та обіймає мене.

– Тільки недовго, – шепоче. 

– Звичайно.

Я пригортаю його міцніше, ніж він дозволяє, і чую обурене:

– Ма-амо!

Сміюся, а тоді Матвій відсторонюється, піднімає на мене очі – і серце на якусь мить боляче стискається.

Він так сильно схожий на Данила.

Іноді це вражає навіть мене. Матвій – його маленька копія.

Те саме темне волосся, густі брови, схожа форма обличчя, вперте підборіддя. Але найбільше – очі. Ті самі сіро-зелені, з холоднішим відтінком по краю райдужки. Коли Матвій сердиться, вони навіть темніють так само.

Природа має дивне почуття гумору.

Шість років я дивлюся на сина й бачу в ньому риси чоловіка, якого намагалася забути. Колись це завдавало майже нестерпного болю. Особливо коли Матвій був немовлям. Тепер я давно навчилася розділяти їх.

Матвій – не Данило. Він – мій син. Мій чудовий, серйозний, іноді нестерпно впертий хлопчик.

– Мамо, а Соломія сьогодні отримала зауваження, – повідомляє він.

– Зрадник! – обурюється сестра.

– За що? – питаю. 

– Я не винна, – одразу ж випалює Соля. 

– Я ще навіть не запитала, винна ти чи ні.

Вона зітхає так тяжко, ніби життя несправедливе саме до неї.

– Я розмовляла на уроці.

– Тричі, – вставляє Матвій.

– Тебе ніхто не питав! – злиться сестра. 

– А ще вона…

– Матвію!

– Так, – втручаюся, поки вони не почали сваритися просто перед школою. – Решту судового засідання проведемо в машині. Ходімо.

– А я сьогодні отримав дві наліпки, – одразу повідомляє Матвій.

– За що? – усміхаюсь, бо Матвій вчиться чудово, а от Соля – ні. 

– За математику й читання.

– Ого. Молодець, – одразу ж хвалю його. 

– А я намалювала кота! – Соломія миттєво забуває про зауваження. – Він рожевий.

– Чому рожевий?

Вона дивиться на мене так, ніби я щойно поставила найдурніше запитання у світі.

– Бо рожевий – красивий.

Логічно.

До машини ми доходимо під їхню безперервну розповідь. Уже за хвилину після того, як рушаємо, я знаю, хто з ким сьогодні посварився, кому в їдальні не сподобалася каша, чому вчителька пересадила Богдана, хто приніс нові фломастери й чому Соломії терміново, буквально життєво необхідно, купити ручку з єдинорогом.

Наша квартира розташована не в новому будинку й точно не потрапила б на сторінки журналу про інтер'єри. Трикімнатна з високими стелями і дерев'яними дверима, які взимку трохи пропускають холод, і під'їзд, де сусідка з другого поверху знає про життя мешканців більше, ніж вони самі.