- Глава 6 -

– Даниле, я тобі не…

Договорити не встигаю.

У двері коротко стукають, і майже відразу вони відчиняються. Я здригаюся й відступаю від Данила на крок, наче нас щойно застали за чимось забороненим, хоча насправді ми просто стоїмо посеред його кабінету й дивимося одне на одного так, ніби ще кілька секунд – і хтось із нас остаточно втратить самовладання. 

На порозі з'являється один із чоловіків, які сьогодні приїхали разом із Данилом. Я пам'ятаю його з холу: темний костюм, телефон, який він майже не випускає з рук, і та спокійна впевненість людини, яка явно не просто супроводжує нового власника.

– Вибач, що перериваю, – чоловік переводить погляд із Данила на мене й назад. – Але юристи вже на зв'язку. Вони чекають на тебе. І Віктор Михайлович приніс документи щодо реконструкції другого корпусу.

Данило навіть не повертається до нього одразу. Ще кілька секунд дивиться тільки на мене, і я бачу, яка напружена його щелепа.

– Зараз буду.

– Добре.

Чоловік киває мені на знак привітання й уже збирається вийти, але я розумію, що це мій шанс. Залишатися тут і продовжувати розмову при сторонній людині я не збираюся.

– Думаю, на цьому все, – кажу тихо.

– Лілю… – Данило хмуриться. 

– Тебе чекають люди.

Він примружується.

– Ми не закінчили.

– Я знаю.

І цього разу сама дивуюся тому, наскільки твердо звучить мій голос. Бо справді знаю.

Тепер уже я не дозволю нам залишити цю розмову незакінченою.

– Гарного дня, Даниле Олександровичу.

Навмисно додаю по батькові, забираю папку й проходжу повз чоловіка у дверях. Виходжу в коридор і лише тоді дозволяю собі глибоко вдихнути. За спиною майже одразу зачиняються двері, а я йду вперед, відчуваючи, як усередині все продовжує кипіти.

Зрадила.

Це слово не виходить із голови.

Данило переконаний, що я його зрадила. Не припускає. Не сумнівається. Не намагається щось з'ясувати через сім років. Він говорить про це так, ніби власними очима бачив мене в ліжку з іншим чоловіком.

А я… Я сім років живу з переконанням, що зрадив він.

Різко зупиняюся посеред коридору.

Ні. Це не просто непорозуміння. Тут щось не сходиться.

І тепер, коли перший шок від його появи трохи відступає, я нарешті починаю це бачити. Якщо Данило справді вірив, що я була з іншим чоловіком, тоді багато чого набуває зовсім іншого відтінку. Його раптове зникнення. Те, що він не відповідав на дзвінки. Його сьогоднішня злість. Навіть те, як він дивиться на мене.

Але звідки він це взяв? Хто сказав? Що саме він знає? І найголовніше – хто з нас сім років живе в брехні? Чи, можливо, обоє?

Від останньої думки стає моторошно.

Ні. Я не буду зараз будувати здогадки. Ми вже прожили сім років, не поговоривши. Вдруге я такої помилки не зроблю.

Я повертаюся до роботи, хоча працювати після цієї розмови виявляється значно складніше, ніж до неї. Двічі перечитую один і той самий лист, ловлю себе на тому, що дивлюся на екран і взагалі не розумію написаного, а коли Оксана заходить запитати про завтрашній графік, мало не називаю їй неправильну зміну. 

На щастя, до кінця робочого дня залишається не так багато часу, і вперше за дуже довгий період я буквально рахую хвилини до моменту, коли зможу піти.

О пів на шосту закриваю комп'ютер.

Досить. На сьогодні з мене вистачить.

Забираю сумку, прощаюся з дівчатами й виходжу через службовий вхід на парковку. Надворі прохолодно, тому щільніше запахую пальто й прямую до своєї старенької темно-сірої Audi, припаркованої майже в самому кінці ряду.

Машина давно не нова. Навіть дуже давно. Їй стільки років, що Матвій якось серйозно запитав, чи існували динозаври, коли дідусь її купував. Я тоді хвилин п'ять пояснювала шестирічній дитині, що його дідусь був не настільки старим, а потім ще десять сміялася, коли він образився, бо “просто уточнив”.

Audi належала татові. Після його смерті машина залишилася мені. До того я водити майже не вміла, хоча права отримала ще під час навчання. Але коли народилися двоє дітей, дуже швидко зрозуміла, що громадський транспорт, коляска, сумки, лікарні, садочок, а тепер школа – комбінація для людей із набагато міцнішими нервами, ніж у мене. Тож довелося згадувати все, чого колись навчав інструктор, і сідати за кермо.

Тепер я люблю цю машину.

Вона стара, іноді бурчить на морозі, кондиціонер живе за власними правилами, а на задньому сидінні практично постійно можна знайти щось дитяче – від фломастера без ковпачка до половини печива. Зате Audi надійна, ламається рідко й не вимагає від мене щомісяця половину зарплати.

А ще це одна з небагатьох речей, які залишилися від тата.

Я сідаю за кермо, кидаю сумку на пасажирське сидіння й кілька секунд просто сиджу у тиші.