- Глава 5.1 -

На кілька секунд у кабінеті западає тиша. Данило повільно кладе ручку на стіл. Його обличчя не змінюється, але погляд стає уважнішим. Він розглядає мене так довго й прискіпливо, що я починаю шкодувати про власну прямолінійність.

– Чому ти про це запитуєш?

– Тому що хочу знати.

– Я це зрозумів.

– Тоді можеш просто відповісти.

Його брови ледь сходяться.

– Ти завжди була нетерплячою.

– А ти завжди любив відповідати запитанням на запитання.

Слова вилітають самі. Данило завмирає. І я теж.

Чорт. Ми ж домовилися.

Принаймні я сама з собою домовилася, що не згадуватиму минулого.

– Я хочу розуміти, чого мені чекати, – швидко додаю, намагаючись повернути розмову в потрібне русло. – У мене хороші рекомендації, жодних дисциплінарних стягнень, я майже п'ять років працюю в цьому готелі й сумлінно виконую свої обов'язки. Але розумію, що новий власник може мати власне бачення організації роботи. Тому, якщо ти плануєш кадрові зміни, я хотіла б знати про це заздалегідь.

– Ти боїшся втратити роботу?

Запитання звучить настільки прямо, що я мимоволі стискаю губи.

– Так.

Не бачу сенсу брехати.

Данило трохи нахиляє голову.

– Чому?

Дивлюся на нього з подивом.

– Тому що мені потрібні гроші, Даниле. Як і більшості людей, які щодня ходять на роботу.

Його погляд стає гострішим.

– Я не про це.

– А про що?

Він мовчить, і я раптом відчуваю, як повертається те саме неприємне напруження, яке майже зникло за час нашої робочої розмови.

Ні. Не треба. Тільки не знову.

– Я просто хочу знати, чи варто мені починати шукати іншу роботу, – додаю вже спокійніше.

Данило відкидається на спинку крісла й кілька секунд дивиться кудись повз мене, наче обмірковує відповідь.

– Поки що я не планую тебе звільняти.

Повітря нарешті повертається в легені.

– Поки що?

– Саме так.

– Тобто це може змінитися?

– Ліліє, – він зітхає, – я сьогодні вперше приїхав у цей готель. Мені потрібен час, щоб розібратися в його роботі, оцінити витрати, ефективність управління, структуру персоналу. Я не збираюся ухвалювати кадрові рішення після однієї розмови.

– Зрозуміло.

– Наразі ти залишаєшся на своїй посаді. Подальші рішення залежатимуть від результатів перевірки. Це стосується всіх керівників служб, не лише тебе.

Я киваю.

– Добре. Дякую за відповідь.

– І ще дещо.

Напружуюся, бо не очікувала, що йому теж буде що сказати. Або спитати. 

– Що?

– Якщо ти справді настільки добре виконуєш свою роботу, як стверджує Віктор Михайлович, у мене немає причин тебе звільняти.

Я дивлюся на нього і хочу повірити. Справді хочу. Але не можу. Тому що сім років тому теж вірила кожному його слову і прекрасно пам'ятаю, чим це закінчилося.

– Сподіваюся, так і буде, – тихо відповідаю.

Данило нічого не каже, а я відвертаюся й прямую до дверей. Усього кілька кроків. Ще трохи – й опинюся в коридорі. Зможу нормально вдихнути.

Повернуся до свого кабінету, вип'ю кави, перевірю пошту й удаватиму, що сьогоднішній день нічим не відрізняється від інших.

Моя рука вже торкається дверної ручки, коли за спиною лунає його голос:

– Лілю.

Завмираю, бо саме так він називав мене колись. Тільки він. І від цього простого звертання по спині пробігає холодок.

Я повільно повертаю голову.

– Так?

Данило більше не дивиться на документи. Він сидить, трохи нахилившись уперед, з'єднавши пальці перед собою, і розглядає мене з тим самим незрозумілим виразом, який я помітила ще під час нашої першої зустрічі в холі.

– Як склалося твоє особисте життя?

Запитання настільки несподіване, що я кілька секунд просто мовчу.

– Перепрошую?

– Твоє особисте життя, – повторює він. – Як воно склалося за ці сім років?

Я повільно забираю руку з дверної ручки.

Отже, ось до чого ми дійшли.

Я майже повірила, що нам вдасться обмежитися роботою. Майже.

– Не думаю, що це стосується готелю.

– А я й не стверджував, що стосується.

– Тоді навіщо запитуєш?

Данило ледь помітно всміхається, але в цій усмішці немає нічого доброго.