- Глава 5 -

– Усе, – відповідає Данило, не відриваючи від мене погляду. – Мене цікавить усе, що стосується роботи твоєї служби. Як організовані процеси, скільки людей у твоєму підпорядкуванні, які витрати, з якими проблемами стикаєтеся найчастіше. Я хочу розуміти, як працює цей готель зсередини, а не лише бачити красиві цифри у звітах.

Кілька секунд дивлюся на нього, намагаючись зрозуміти, чи справді він налаштований говорити про роботу, чи це чергова спроба вивести мене з рівноваги. Але Данило вже відкриває папку, бере ручку й переводить погляд на документи, наче попередньої розмови взагалі не було. 

Що ж, чудово. Якщо він здатен так легко перемикатися, то і я зможу. Принаймні повинна спробувати. Зрештою, зараз переді мною не чоловік, який сім років тому розбив мені серце, а новий власник готелю, від рішення якого залежить моя подальша робота. І я не збираюся втрачати посаду лише тому, що не можу впоратися зі спогадами. 

Цю роботу я отримала сама, без чиєїсь допомоги, без впливових знайомств і багатих родичів. Майже п'ять років віддавала їй сили, час і нерви, нерідко затримувалася допізна, виходила у вихідні, коли виникали непередбачені ситуації, і поступово заслужила довіру керівництва. Було б надто прикро, якби все це перекреслила одна несподівана зустріч.

Тому я розправляю плечі, підсуваю ближче папку, яку принесла з собою, і нарешті дозволяю собі зосередитися на тому, у чому справді добре розбираюся.

– Добре. Тоді почну з організації роботи. Наша служба відповідає за підготовку та стан номерного фонду, чистоту гостьових зон, роботу покоївок і супервайзерів, забезпечення необхідними матеріалами та контроль стандартів обслуговування. У моєму безпосередньому підпорядкуванні двадцять чотири працівники, включно з двома супервайзерами поверхів. Графіки складаємо з урахуванням завантаженості готелю, тому в періоди високого попиту кількість персоналу на зміні збільшується.

– Двадцять чотири? – Данило піднімає очі. – Для такого номерного фонду цього достатньо?

– Залежить від завантаженості. У звичайні дні – так. Коли маємо великі групові заїзди або кілька заходів одночасно, виникають складнощі. Але ми навчилися їх вирішувати.

– Яким чином?

– Перерозподіляємо навантаження між змінами. Іноді залучаємо додаткових працівників на погодинній основі. Хоча, якщо говорити відверто, нам не завадили б ще дві штатні одиниці.

Він щось занотовує.

– Чому їх досі немає?

Я ледь усміхаюся.

– Це запитання краще поставити попередньому власнику.

Данило піднімає брову.

– Настільки все погано?

– Ні. Просто попереднє керівництво не надто охоче погоджувало збільшення витрат на персонал. Ми кілька разів подавали відповідні заявки, але отримували відмови. Можливо, тепер ситуація зміниться.

– Можливо, – повторює він і робить ще одну позначку. – А як щодо скарг гостей?

– Вони є. Було б дивно стверджувати протилежне. Але більшість вирішуємо одразу, не доводячи до офіційних претензій. Найчастіше це дрібниці: недостатня кількість рушників, затримка з підготовкою номера, іноді проблеми з технічним станом обладнання. Останнє, щоправда, не зовсім наша відповідальність, але саме ми зазвичай першими виявляємо несправності.

– І повідомляєте технічну службу?

– Так. А потім іноді ще тричі нагадуємо, що повідомили.

Кутик його губ ледь смикається. Я помічаю це й миттєво відчуваю дивний укол десь під ребрами.

Колись я дуже любила його усмішку. Особливо отаку, ледь помітну, коли він намагався залишатися серйозним, але щось усе-таки його веселило.

Тепер це не має значення.

– Тобто між службами є проблеми з комунікацією? – уточнює Данило.

– Не критичні. Але є моменти, які можна покращити. Наприклад, я давно пропоную запровадити єдину електронну систему заявок для технічної служби, рецепції та хаускіпінгу. Зараз частину питань вирішуємо через внутрішню програму, частину телефоном, а деякі взагалі через повідомлення в робочих чатах. Це не завжди зручно.

– Підготуй мені пропозицію.

Я на секунду замовкаю.

– Що?

– Пропозицію щодо системи, яку ти вважаєш доцільною. З приблизним бюджетом, перевагами та можливими недоліками. Хочу побачити, наскільки це виправдано.

– Добре, – відповідаю, намагаючись приховати здивування. – Підготую.

– До кінця тижня.

– Добре. 

Він коротко киває, і ми продовжуємо.

Наступні п'ятнадцять хвилин минають напрочуд швидко. Данило запитує про витрати, організацію змін, роботу пральні, постачальників, систему перевірки номерів, взаємодію з рецепцією та навіть про те, як часто ми проводимо додаткове навчання персоналу. І що довше триває розмова, то легше мені стає. Не тому, що я забуваю, хто сидить навпроти. Забути таке неможливо. Просто робочі питання поступово витісняють усе інше. Я знаю відповіді. Знаю, де виникають проблеми, що потрібно змінити, на чому можна заощадити, а де економія лише призведе до більших витрат. І коли Данило ставить чергове запитання, я вже не думаю про те, як дивляться на мене його очі. Я просто відповідаю.