- Глава 4.1 -

Але Данило нічого не відповідає. Лише відкидається на спинку крісла й коротко киває на місце навпроти.

– Сідай.

– Я можу постояти, – одразу ж вмикаю рижим самозахисту, хоча він ще нічого не зробив. 

– Можеш, – спокійно погоджується він. – Але розмова триватиме не дві хвилини.

Звичайно. Мене ще й звільнятимуть довго.

– Чудово.

Відштовхуюся від дверей і йду до столу.

Кожен крок дається неприродно важко. Зупиняюся біля крісла навпроти Данила, кладу папку на край столу й сідаю. Спину тримаю рівно. Коліна разом. Руки слухняно складаю на них.

Ідеальна учениця на прийомі в директора. Якби не пальці. Вони мене видають. Я стискаю їх так сильно, що кісточки світлішають. Данило це бачить. Звичайно, бачить. Його погляд на секунду опускається до моїх рук, а потім знову повертається до обличчя.

Я повільно розтискаю пальці. Останнє, чого хочу – це щоб Данило бачив, як на мене впливає ця зустріч. Нехай краще думає, що його поява нічого для мене не означає. Що сім років зробили свою справу. Що перед ним сидить просто працівниця його готелю.

Тільки от із власними емоціями в мене завжди було погано. Данило це знав. Колись навіть сміявся, що мені не можна грати в покер, тому що все написано на моєму обличчі.

Зараз це перестає бути смішним.

Він мовчить. Я теж.

П'ять секунд. Десять.

Напруга між нами стає майже відчутною.

– Ви хотіли поговорити про роботу? – першою не витримую саме я.

Данило трохи нахиляє голову.

– Хотів.

Хотів. Минулий час мені не подобається.

– Віктор Михайлович сказав, що ви проводите розмови з усіма керівниками служб.

– Проводжу.

– Тоді я слухаю.

Кутик його губ ледь смикається. Не усмішка. Швидше реакція на мою спробу перетворити цю ситуацію на суто ділову.

– Ти завжди так поспішала перейти до справи?

Я завмираю. 

Ось і все.

Вистачило менше хвилини, щоб збити мене з пантелику. 

– Не думаю, що мої звички семирічної давнини стосуються роботи готелю.

Погляд Данила стає гострішим.

– А я не сказав, що стосуються.

– Тоді навіщо запитувати?

Він не відповідає. Знову це мовчання. Мені хочеться підвестися й піти. Але я залишаюся. Бо не дозволю йому побачити, що може вигнати мене з кабінету одним поглядом.

Нарешті Данило відводить очі, бере зі столу якусь папку, але не відкриває її. Просто проводить великим пальцем по краю.

– Я здивований бачити тебе тут.

Усе всередині напружується. Я різко піднімаю на нього погляд.

– Можу сказати те саме про тебе.

Його очі знову зустрічаються з моїми.

– Це мій готель.

У голосі немає навіть натяку на емоції.

– Тепер твій, – уточнюю.

– Саме так.

– А я працювала тут задовго до того, як ти вирішив його купити.

– Майже п'ять років, – нагадує він.

Я хмурюся.

– У тебе хороша пам'ять.

– На деякі речі.

Відповідь настільки двозначна, що серце зрадницьки прискорюється.

Я відводжу очі.

– Якщо ти викликав мене, щоб з'ясувати, чому я тут працюю, відповідь проста. Мені потрібна робота.

– Я не питав, навіщо тобі робота, – відповідає сухо. 

– Тоді що ти хочеш знати?

Данило кладе папку назад.

– Багато чого.

Мені не подобається, як це звучить.

– Те, що стосується моєї посади, я готова розповісти.

– А решта?

Піднімаю підборіддя.

– Решта тебе не стосується.

Щось змінюється в його обличчі. На мить. Та сама зелень проступає в сірих очах сильніше.

– Справді? – хмикає. 

– Абсолютно.

– Цікаво, – протягує. 

– Що саме?

Він відкидається назад і кілька секунд розглядає мене так, що хочеться схрестити руки на грудях, ніби це здатне захистити.

– Те, як легко ти це говориш.

– Минуло сім років, Даниле.

Уперше називаю його просто на ім'я. Без по батькові. Без дистанції. І відразу шкодую. Бо його погляд змінюється.

– Я знаю, скільки минуло, – цідить невдоволено.