- Глава 4 -

Що ближче я підходжу до адміністративного крила, то сильніше хочеться розвернутися.

Це навіть смішно. Я стільки разів ходила цим коридором, що могла б пройти ним із заплющеними очима. Знаю, де трохи скрипить паркет, де одна з ламп має холодніший відтінок, ніж решта, де за поворотом починаються кабінети адміністрації. 

Ще вчора тут не було нічого особливого. Звичайна частина готелю, куди я приходила на наради, приносила документи, сперечалася щодо бюджету чи вибивала додаткові години для працівників. Сьогодні ж кожен наступний крок дається так, наче я добровільно йду туди, де на мене чекає щось страшне. 

Папка під рукою раптом здається незручною, долоні пітніють, у горлі пересихає, а серце б'ється настільки сильно, що я вже навіть не намагаюся його заспокоїти. Просто йду. Один крок. Другий. Ще кілька. А тоді зупиняюся перед знайомими темними дверима й дивлюся на невелику табличку біля них.

Тепер це його кабінет.

Мої пальці лягають на ручку, але не натискають.

Стою. Секунду. Другу. П'яту. І раптом із жахливою ясністю розумію, що мені страшно.

Не через роботу. Не тільки через неї. Я боюся зайти до чоловіка, якого колись кохала до божевілля.

Від цього усвідомлення стає майже фізично боляче. Я заплющую очі й міцніше стискаю холодний метал ручки. Колись між нами не існувало дверей, які я боялася відчинити. Я могла заявитися до нього без попередження, забратися з ногами на диван у його квартирі, красти їжу з його тарілки, засинати, поклавши голову йому на груди. Могла дивитися просто в ті сіро-зелені очі й не сумніватися в жодному слові, яке він говорив. 

Якщо Данило казав, що кохає – я вірила. Якщо казав, що ми одружимося – вірила. Якщо обіцяв, що ніколи мене не залишить, мені навіть на думку не спадало запитати, чи справді це так.

Я просто довіряла. Повністю. Напевно, саме тому потім було настільки боляче. Людина, якій не довіряєш, не здатна розбити тебе так сильно.

Я повільно видихаю й відкриваю очі. Досить. Мені двадцять дев'ять. За дверима не чудовисько. Там сидить звичайний чоловік, з яким сім років тому в мене були стосунки.

Були.

Одне маленьке слово, яке повинно все спрощувати, але чомусь не спрощує.

Я натискаю ручку. Двері відчиняються безшумно, і дороги назад більше немає.

Переступаю поріг і перше, що бачу – його. Данило сидить за великим столом біля вікна, трохи нахилившись над документами. Піджак він уже зняв і залишив на спинці сусіднього крісла, тому зараз на ньому тільки біла сорочка, рукави якої закочені до ліктів. 

У правій руці ручка, перед ним розкладені якісь папери, поруч – ноутбук і телефон. Він настільки зосереджений на документах, що перші кілька секунд навіть не дивиться в мій бік.

А я завмираю. Двері тихо зачиняються за спиною.

Клац. І цей звук чомусь здається надто гучним.

Ми залишаємося вдвох. Уперше за сім років.

Я не рухаюся.

Напевно, треба привітатися. Або підійти. Сказати, що Віктор Михайлович передав його прохання. Запитати, про що він хотів поговорити. Повестися як нормальна доросла людина, яка прийшла на розмову до нового керівника.

Замість цього стою біля дверей і дивлюся на Данила. На чоловіка, якого знала колись краще за будь-кого. І якого тепер не знаю зовсім.

Він змінився.

У холі я не могла нормально його роздивитися. Надто сильним був перший шок. Зараз же маю кілька секунд, поки Данило продовжує читати, і ненавиджу себе за те, що користуюся ними.

Він став ще красивішим.

Ця думка викликає роздратування. Бо він міг би хоча б погладшати. Полисіти. Набути якоїсь жахливої звички носити вуса.

Але ні.

Життя, очевидно, вирішило, що одного удару мені сьогодні недостатньо.

У двадцять вісім Данило був красивим чоловіком. У тридцять п'ять у його зовнішності з'явилося щось інше. Жорсткіше. Доросліше. Лінія щелепи здається різкішою, на скронях, якщо придивитися, можна помітити кілька ледь світліших волосин, а біля очей з'явилися тонкі зморшки, яких раніше не було.

Сім років. Вони торкнулися його так само, як мене. Тільки я знаю, чим були заповнені мої. А про його не знаю нічого. І не хочу знати. Принаймні так собі кажу.

Данило перегортає сторінку. Я згадую ці руки зовсім іншими.

На моїй талії. На щоках. У волоссі.

Згадую, як він притягував мене до себе, як цілував у чоло, коли думав, що я вже заснула. Як одного разу серед ночі я прокинулася від того, що він просто дивився на мене, а коли запитала, що сталося, усміхнувся й сказав:

“Нічого. Просто не можу повірити, що ти – моя”.

Дурне серце стискається, а потім інший спогад.

Його вимкнений телефон. Будинок його батьків. Обличчя матері.

Він за кордоном. Не сам. У Данила інша жінка. Вони збираються одружитися.

Я стискаю папку сильніше. Ось так краще. Треба пам'ятати не поцілунки. Треба пам'ятати, чим усе закінчилося.