- Глава 3 -

– Лілія Андріївна Савенко, – Віктор Михайлович відступає трохи вбік, і тепер мені більше немає за ким сховатися. – Керівниця служби хаускіпінгу. Один із наших найцінніших працівників, до речі. На ній фактично весь номерний фонд.

– Вікторе Михайловичу, не перебільшуйте, – намагаюся усміхнутися, хоча губи слухаються погано.

– А я й не перебільшую. Лілія Андріївна чудово знає готель зсередини. Працює з нами…

– Майже п'ять років, – додаю сама, тому що раптом нестерпно хочеться говорити. Будь-що. Хоч про кількість рушників у пральні, аби тільки не стояти мовчки під цим поглядом. – У листопаді буде п'ять.

Данило дивиться на мене. Просто дивиться.

Холоднокровно, спокійно, без жодного натяку на ту коротку розгубленість, яку я помітила кілька хвилин тому. Можливо, мені взагалі здалося, що він збився з кроку. Бо чоловік, який зараз стоїть навпроти мене, зовсім не схожий на того, кого можна вибити з рівноваги однією несподіваною зустріччю. На його обличчі немає нічого. Ні здивування. Ні радості. Ні злості. Навіть звичайного людського збентеження від зустрічі з жінкою, яку колись кохав.

Якщо, звичайно, кохав.

Ця думка боляче дряпає зсередини, але я не дозволяю їй затриматися.

– Майже п'ять років, – повторює Данило.

Від того, як він це вимовляє, мені стає ще більш не по собі. Наче ця інформація має для нього якесь значення.

– Так.

Його погляд на якусь мить опускається до бейджа на моєму жакеті, потім Данило знову дивиться мені в очі, а тоді простягає руку.

– Приємно познайомитися, Ліліє Андріївно.

У грудях щось обривається.

Серйозно?

Я дивлюся на його простягнуту долоню й на якусь божевільну секунду хочу розсміятися.

Познайомитися. 

Ми ж знайомі. 

Після всього. Після ночей, проведених разом. Після сотень телефонних розмов. Після його рук на моєму тілі. Після розмов про квартиру, яку ми оберемо. Після суперечок про те, хто з нас готуватиме сніданок, бо я ненавиділа вставати рано, а він запевняв, що чоловік, який вміє варити каву, автоматично стає ідеальним чоловіком. Після планів на весілля. Після моєї вагітності, про яку він так ніколи й не дізнався.

Ми стоїмо серед десятків людей і знайомимося.

– Взаємно, Даниле Олександровичу.

Не знаю, звідки беру сили простягнути руку.

Наші долоні торкаються. І це помилка. Величезна. Бо сім років раптом стають нічим.

Його рука тепла. Велика. Пальці стискають мої рівно настільки, наскільки вимагає звичайне ділове рукостискання, але тіло реагує на цей дотик раніше, ніж я встигаю наказати собі не відчувати.

Мурашки пробігають по руці аж до плеча, і я ненавиджу себе за них.

Данило теж завмирає. Лише на мить. Його великий палець ледь торкається краю моєї долоні, і я не знаю, випадково це чи ні, але в наступну секунду він уже відпускає мене.

– Сподіваюся, й надалі працюватимемо так само продуктивно, – кажу, бо мовчання стає нестерпним.

В його сіро-зелених очах щось блимає.

– Побачимо.

Одне слово – і воно миттєво повертає мене до реальності.

Побачимо.

Чудово. Отже, мені не здалося.

Я забираю руку й стискаю пальці, намагаючись позбутися відчуття його дотику.

– А це Сергій Петрович, керівник ресторанної служби, – Віктор Михайлович, на щастя, уже переходить до наступної людини. – Працює з нами майже від самого відкриття…

Данило робить крок убік. Потім ще один. І я нарешті можу вдихнути.

Повітря з шумом наповнює легені, але легше не стає. Навпаки, тільки зараз усвідомлюю, наскільки сильно напружувала все тіло. Плечі болять, пальці крижані, а серце досі б'ється так, ніби я щойно бігла сходами на десятий поверх.

Навколо продовжують знайомитися. Лунають імена. Посади. Роки роботи.

Данило потискає руки людям, ставить короткі запитання, іноді киває, щось уточнює, і я намагаюся слухати разом з усіма.

Не виходить. Перед очима знову й знову його рука. Його очі.

Коли останнього керівника представляють, Данило обмінюється кількома словами з чоловіками, які приїхали разом із ним, а тоді повертається до Віктора Михайловича.

– Де мій кабінет?

– Звичайно. Я проведу вас. Ми підготували колишній кабінет власника на адміністративному поверсі. Якщо щось не влаштує, можемо…

– Поки нічого змінювати не потрібно, – Данило різко його обриває. – Спочатку хочу побачити документи й поговорити з керівниками служб окремо.

– Сьогодні? – бідний керівник не приховує свого здивування. 

– Сьогодні, – сухо відповідає Данило. 

– З усіма?

– Бажано.