- Глава 2.1 -

Данило продовжує йти вперед. Ще кілька метрів.

Я дивлюся на нього, хоча кожна клітина тіла кричить, щоб я опустила очі раніше, ніж…

Пізно. Його погляд ковзає по людях.

Спочатку байдуже. Спокійно. Професійно.

Він коротко оглядає рецепцію, керівників, персонал за нашими спинами… і раптом дивиться просто на мене.

Усе всередині обривається вдруге, бо наші погляди зустрічаються.

І я бачу його очі.

Боже.

Я забула багато чого. Принаймні переконувала себе, що забула. Але їх я пам'ятаю.

Сіро-зелені.

Незвичайні настільки, що колись могла годинами сперечатися з ним про те, якого вони насправді кольору. По зовнішньому краю райдужки холодний, майже сталевий сірий переходить у приглушену зелень ближче до зіниці. Коли Данило спокійний, вони здаються майже сірими. Коли сміється – теплішають. Коли злиться, зелений стає темнішим і виразнішим.

Зараз я бачу, як цей колір змінюється просто на моїх очах.

Він впізнає мене. Одразу.

Крок Данила збивається. Ледь помітно. Настільки, що, впевнена, ніхто навколо цього навіть не помічає. Він лише на якусь частку секунди сповільнюється, брови сходяться на переніссі, а пальці руки, яка до цього спокійно лежала в кишені штанів, напружуються.

Але я бачу. Тому що колись знала кожен його рух. І цього вистачає, щоб зрозуміти: він не знав. Не знав, що я тут працюю. Для Данила ця зустріч така сама несподівана, як для мене.

Чомусь від цього не стає легше. Навпаки.

Я першою відводжу очі. Просто не можу більше.

Дивлюся на підлогу перед собою, на власні туфлі, на край темного килима – куди завгодно, тільки не на нього. Серце б'ється так голосно, що я майже впевнена: Наталія поруч повинна його чути.

– Лілю? – ледве чутно шепоче вона. – Ти нормально?

– Так.

Голос виходить хрипким, тому прокашлююся.

– Так. Усе добре.

– Ти зблідла.

– Душно, – брешу. 

– Тут кондиціонер працює, – вона точно мені не вірить і бачить, що проблема не в цьому. 

Чудово.

– Наталю, – ціджу крізь зуби, не піднімаючи голови, – будь ласка.

Вона замовкає, а я намагаюся дихати.

Вдих. Видих. Ще один.

Я не двадцятидворічна Лілія. Мені двадцять дев'ять. У мене двоє дітей. Робота. Життя.

Я нічого йому не винна. І він мені теж уже нічого не винен.

Навіть якщо сім років тому поїхав до іншої жінки так легко, наче мене ніколи не існувало. Навіть якщо залишив мене саме тоді, коли я носила під серцем його дітей.

Він про них не знав.

Ця думка приходить небажано, і миттєво відштовхую її.

Не зараз.

– Даниле Олександровичу!

Голос Віктора Михайловича нарешті пробивається крізь гул у моїй голові. Наш керуючий готелем робить кілька кроків уперед, і я майже фізично відчуваю полегшення, коли його постать частково закриває мене від Данила.

– Вітаю! Нарешті маємо честь познайомитися особисто. Віктор Михайлович Соколов, керуючий готелем.

– Добрий день, Вікторе Михайловичу.

Голос. Його голос змушує мене заплющити очі на одну коротку секунду.

Глибший, ніж я пам'ятаю. Спокійний. Стриманий. Але той самий.

Скільки разів сім років тому я чула його зовсім інакшим? Сонним у телефонній слухавці вранці. Веселим. Роздратованим. Тихим, коли він нахилявся до мого вуха. Скільки разів він вимовляв моє ім'я так, що мені здавалося, ніби більше ніхто у світі не має права називати мене так?

Припини.

Я сильніше стискаю пальці.

– Для нас велика честь вітати вас тут, – продовжує Віктор Михайлович. – Запевняю, ви придбали один із найкращих готелів міста. У нас прекрасний колектив, чудові показники, постійні гості. Я підготував усю звітність, тому після екскурсії можемо одразу перейти до…

– Звітність переглянемо пізніше, – спокійно перериває Данило. – Спочатку хочу побачити готель таким, яким його бачить звичайний гість. Без презентацій.

– Звичайно. Звичайно, як скажете. Ми якраз…

Я більше майже не слухаю, тому що відчуваю його погляд. Навіть не бачу його, але знаю, що Данило дивиться на мене.

Це безглуздо. Минуло сім років, я не можу знати, куди він дивиться, не піднімаючи голови. І все одно знаю.

Шкіра між лопатками буквально горить. Я стою за плечем Віктора Михайловича, дивлюся кудись на його піджак і відчайдушно намагаюся не ворухнутися.

– Ми дуже пишаємося персоналом, – продовжує тим часом Віктор Михайлович. – Багато наших керівників працюють тут роками. Колектив стабільний, плинність кадрів невисока. Я впевнений, ви самі переконаєтеся…