- Глава 2 -

Хол зазвичай просторий, світлий і доволі спокійний навіть у години найбільшого напливу гостей, але зараз він нагадує місце перед початком якоїсь надзвичайно важливої церемонії. 

Працівники рецепції стоять рівніше, ніж будь-коли, охорона біля входу чомусь теж виглядає напруженою, адміністратори то й діло кидають погляди на скляні двері, а керівники служб уже зібралися ближче до центру холу. Хтось перемовляється пошепки, хтось удає, що страшенно зайнятий телефоном, хоча я готова закластися, що просто не знає, куди подіти руки, а Віктор Михайлович стоїть попереду всіх і має такий вигляд, ніби особисто збирається зустрічати щонайменше королівську родину.

– Ліліє Андріївно, сюди, будь ласка, – помічає мене він і махає рукою.

Я проходжу вперед, вітаюся з керівником ресторанної служби, стаю між ним та начальницею рецепції й машинально поправляю жакет. Перший ряд. Просто чудово. Саме те місце, де мені страшенно хотілося опинитися під час знайомства з новим власником.

– Він уже приїхав? – тихо питаю у Наталії, яка стоїть праворуч.

– Машини біля входу. Зараз зайдуть, – знервовано шепоче. 

Я зітхаю й переводжу погляд на центральний вхід.

Дурна ситуація. Абсолютно дурна. Мені двадцять дев'ять років, я майже п'ять років працюю в цьому готелі, керую людьми, вирішую проблеми, через які деякі дорослі чоловіки впадають у паніку, сама виховую двох дітей і давно навчилася не розсипатися від кожної неприємності. А зараз стою серед колег і відчуваю легке тремтіння десь всередині лише тому, що за цими дверима перебуває людина, яка відсьогодні підписуватиме документи з назвою нашого готелю.

Нічого страшного. Власник як власник. Він навіть не знає, хто я. Я для нього – одна з кількох десятків працівників.

Скляні двері відчиняються. Розмови в холі обриваються майже одночасно.

Я мимоволі випрямляю спину.

Першим усередину заходить незнайомий чоловік років сорока в темно-синьому костюмі. За ним – ще один, молодший, із телефоном біля вуха. Потім третій. У руках двох чоловіків паперові стакани з кавою, вони про щось неголосно перемовляються між собою, і на якусь мить я навіть не розумію, котрий із них той самий власник, заради якого сьогодні весь готель буквально ходить навшпиньки.

А потім до холу заходить він – і світ навколо мене просто зупиняється.

Не метафорично. Я справді перестаю чути все.

Чиїсь кроки. Голоси. Шурхіт одягу. Музику, яка тихо грає в холі. Навіть Віктор Михайлович щось говорить поруч, але його слова раптом віддаляються настільки, наче між нами виростає товста скляна стіна.

Я просто дивлюся і не можу вдихнути.

Ні. Цього не може бути.

Перед очима на мить усе пливе, а серце робить якийсь абсолютно ненормальний удар і провалюється кудись униз.

Це дійсно Данило.

Данило Олександрович Корсак. Чоловік, якого я не бачила сім років. Чоловік, якого не повинна була більше побачити ніколи.

Він іде між людьми неквапливо, слухаючи чоловіка поруч, і за ці сім років змінився настільки, що я мала б витратити хоча б кілька секунд, щоб пізнати його.

Не витрачаю жодної. Я впізнаю його відразу.

Можливо, тому, що деяких людей пам'ятаєш не очима.

Він став старшим. Звичайно, став. Данилові зараз тридцять п'ять, а не двадцять вісім, як тоді, коли я востаннє його бачила. Риси обличчя стали жорсткішими, гострішими, зникло щось хлопчаче, що колись іноді проступало в його усмішці. Широкі плечі обтягує бездоганно пошитий темний костюм, біла сорочка розстебнута біля самого горла, без краватки, темне волосся коротко підстрижене й акуратно вкладене. Він виглядає саме так, як і повинен виглядати чоловік, через приїзд якого сьогодні з самого ранку нервує цілий готель.

Впевнено. Дорого. Недосяжно.

Тільки я надто добре пам'ятаю час, коли він не був для мене чужим. І від цієї думки нудота підкочується до горла.

Хочеться розвернутися. Просто зараз. Зробити крок назад, сховатися за кимось, дійти до ліфта, піднятися на свій поверх, зачинитися у кабінеті й переконати себе, що мені здалося. А краще взагалі забрати сумку й піти додому.

Звільнення раптом уже не здається найгіршим варіантом розвитку подій. Бо це набагато гірше.

Новий власник готелю – Данило. Мій Данило.

Ні. Не мій. Давно не мій.

Я нервово переступаю з ноги на ногу й стискаю пальці перед собою настільки сильно, що нігті впиваються в шкіру долоні. Холодок пробігає вздовж хребта, хоча в холі тепло. Мені здається, що температура навколо впала градусів на десять, і водночас обличчя починає горіти.

Сім років. Сім довгих років.

Я встигла народити двох дітей. Навчилася спати по три години на добу. Навчилася відрізняти плач Матвія від плачу Соломії ще з іншої кімнати. Закінчила навчання. Знайшла роботу. Змінила кілька орендованих квартир. Пережила перші зуби, перші кроки, перші слова, дитячий садок, температури посеред ночі, ранки, коли хотілося просто сісти на підлогу й заплакати від утоми. Навчилася жити без нього настільки добре, що в якийсь момент майже повірила: він залишився десь у зовсім іншому житті.