Глава 5 Острів Арран. Шотландія ч.1

Аеропорт Глазго Прествік

Літак торкнувся смуги м’яко. У салоні запалилось світло, хтось зітхнув із полегшенням, а хтось — із легким здивуванням, бо не очікував, що летить саме сюди.

– Шановні пасажири, в зв’язку із погіршенням погодних умов в районі аеропорту Глазго Міжнародний, наш літак здійснив посадку в аеропорту Глазго Прествік. Просимо вибачення за можливі незручності. - роздалося із динаміків.

Пасажири збентежено переглядалися. Руденко поправив ремінь на рюкзаку і оглянув термінал через ілюмінатор.

– Прествік. Маленький, затишний, ідеально недооцінений, – промовив він, не без гордості. – Звісно, якщо ви очікували Глазго Інтернешнл із чергами, камерами і людьми, які на паспортному контролі сканують вас одним поглядом до самої печінки.

Марта посміхнулась.

– І як ти здогадався, що на нас чекатимуть саме там?

– Це просто. Якби я був з Бену — я б чекав у Глазго Інтернешнл. Там більше шансів, що ми прилетимо саме туди. А ще більше — що залишимо після себе дивний слід на сенсорах аеропорту. Та й більшість міжнародних авіарейсів зазвичай прилітають саме туди.

Олексій тільки кивнув — він був зосереджений, погляд його ковзав по інтерфейсу браслета.

– Я не відчуваю стеження, – сказав він нарешті. – Але ми маємо не багато часу. Щось починає впливати на поле Землі. Якщо перешкоди збільшаться я не зможу закрити новий вузол. Це може розірвати всю систему Дверей, і нічим хорошим то не скінчиться. Наслідки можуть бути катастрофічні.

Паром із Ардроссана до Бродіка

Море було спокійним. Холодно-сріблясте і нагадувало застиглу ртуть, воно розсікалося хвилями порому, що віз героїв до острова Арран. На горизонті виднівся силует гір — м’який, округлий, із лініями, що чомусь нагадували сплячого велетня.

Марта сиділа біля вікна з планшетом у руках.

– Острів Арран. Його називають “Шотландією в мініатюрі”. Тут усе, що є в решті країни — від піщаних пляжів до суворих гірських вершин. І легенд тут... більше, ніж у книжковій серії про магічну школу.

– І чим це нам корисно? – запитав Руденко, занурений у каву, яка, попри аромат, смакувала як згадка про польову їжу.

– Ну от, наприклад, – продовжила Марта, гортаючи сторінки, – тутешні кельтські міфи кажуть, що острів був колискою стародавніх знань. Місцеві вважали, що під горами Аррана — не просто печери, а “дзеркальні переходи” між світами. А ще тут є камені з петрогліфами, які ніхто досі не розшифрував.

– Дзеркальні переходи, кажеш? – пробурмотів Олексій. – Цікаво...

– І ще, – не зупинялась Марта, – замок Бродік, печери Кінгз Кейв... І одна локація, про яку згадують лише у дуже старих записах: Місце, де «слова кришаться, і час стоїть на сторожі».

Руденко поставив чашку.

– От уже ці шотландці. Навіть страшилки у них — з поетикою.

Паром наближався до пристані Бродіка. Повітря було вологим, пахло йодом і ще чимось невловимо знайомим.

– Готові? – запитав Олексій, підводячись.

– Ні, – хором відповіли Руденко й Марта.

– Ідеально. Тоді вперед.

Бродік

Невелике містечко Бродік зустріло їх неспішним ранком. Дим з камінів, запах хмелю й сирих каменів, вузькі вулички. Вітрини крамничок мигтіли сувенірами: чашки з тартаном, магніти з оленями, футболки з написом “Arran — where myths sleep lightly”.

– Знаєш, – промовив Руденко, затягуючись морським повітрям, – місце виглядає спокійно. Але в повітрі щось є.

– Це ти просто не звик до місць, де поважають тишу, – відповіла Марта.

– Ні, – Олексій зупинився, вдивляючись у вершини далеко над містом. – Він прав. Тут простір згортається трохи інакше. Як у замку Комарк. Але ще більш... стиснуто. Таке враження що хтось утримує вузол з усіх боків.

– Хтось? – перепитала Марта.

– Або щось, – додав він і знову замовк.

Вони зупинилися в невеличкому гостьовому домі з видом на затоку. Господиня — привітна сивоволоса місцева на ім’я Мейбл — подала чай з імбиром і пиріг з ревенем.

– Якщо вам цікаві гори, – сказала вона, киваючи на вершини над містом, – не ходіть у Лік-на-Баан без гіда. Там місце дивне. Кажуть, там час... петляє.

– А що ще кажуть? – ніби між іншим запитала Марта.

Мейбл знизила голос.

– Що з того боку чути голоси. Іноді. Не людські. Наче щось говорить до каменів. І... дехто з туристів бачив світло між скель, хоча там навіть кабелів немає. А може ви спочатку відвідаєте місцевий музей чи замок?

Всі троє усміхнулись — кожен по-своєму.

– А де тут можна орендувати авто щоб встигнути побачити більше?

– Ну, я не знаю точно, але я можу запропонувати вам в оренду наш старий пікап. Мій чоловік зараз в морі, він — рибалка. Тож найближчі пару місяців пікап нам не потрібен.

– О, мадам, – Руденко галантно поцілував руку Мейбл, – ви просто неймовірна.

Господиня зашарілася і пішла за ключами від пікапу.

– Марта, ти впевнена що лінії ведуть на іншу сторону острова?

– Я впевнена що нам треба рухатися в ту сторону.

– О, якщо ви бажаєте дослідити острів, то краще почніть зі Стрінга. — Мейбл повернулася із ключами і ще одним пирогом із ревенем.

– Стрінг? Що це? — ледь не хором спитали всі троє.

– Це старовинна дорога. Вона поєднує східне і західне узбережжя. Ви зможете доїхати від Бродіка до Блеквотерфута не об’їжджаючи навколо острова. Ця дорога проходить через гірський перевал і відома неймовірними краєвидами. Ще трохи пирога?

Руденко мовчки протягнув вже порожню тарілку.

Пів години по тому старенький, але міцний пікап проїхав першу милю по Стрінгу. Данило вів авто впевнено. Марта сиділа поряд із ним і уважно дивилась на щось що бачила тільки вона. Олексій сидів позаду.

– Як думаєш, – спитав він Данила. — На скільки нам вдалося відірватися?