Розділ 4

Наступного дня Софійка прокинулася, вбралася до школи й уже хотіла йти, але до неї підбіг Димко.
— Я йду з тобою, — сказав він.
— Добре, але не говори перед іншими людьми, — попросила Софійка.
Дівчинка погладила вовченя й пішла до школи.
Димко біг за нею. По дорозі Софійка співала:
Я сонячний промінчик
В долоньки покладу,
Я сонячний промінчик
До ладу доведу.
Світи, світи, промінчик,
Віддай своє тепло,
Щоб хоч на мить тепліше
Усім, усім було.
Щоб хоч на мить тепліше
Усім, усім було!
Я і чужих, і рідних,
І всіх, кого люблю,
Промінчиком чарівним
Розраджу й звеселю.
Закінчивши пісню, Софійка подивилася навкруги.
Коло дівчинки й справді скакав маленький сонячний промінчик: то застрибував їй у долоні, то тікав.
— Це ж сонячний зайчик! — здивувалася Софійка. — Схоже, у мене не тільки місячна магія...
Останні слова вона сказала тихіше.
Коло дверей школи дівчинку зустріли її подруги — Єва та Злата.
— Привіт, Соф! — сказала Єва.
Софійка посміхнулася.
— Привіт, Єво! Привіт, Злато! Це мій песик, його звати Димко.
Дівчата почали гладити Димка.
— Який він милий, Соф! — сказала Єва. — Дуже милий!
— Так, він дуже милий, — сказала Злата. — Я люблю собак і милих вовчиків. Не боюся їх, якщо вони не покусають.
Єва посміхнулася.
— У Злати й так зоопарк: дві собаки, три коти й кінь!
— Я люблю їх усіх, — відповіла Злата.
— Я також люблю тварин, — сказала Єва.
— І я дуже люблю тварин, — додала Софія.
Єва подивилася на дівчат.
— А якби ви дізналися, що в мене є магія, що б ви зробили?
— Ти все одно була б нашою подругою, — сказала Злата.
— Так. І магія справді існує, я вірю, — сказала Софія.
— Правда, Софі? Ну тоді я вам щось покажу, — сказала Єва.
Дівчинка підійшла до квітки на шкільному подвір'ї та торкнулася її.
Раптом квітка зацвіла, хоча для неї ще не настав сезон.
— У мене з'явилася магія рослин, — сказала Єва.
— А в мене місячна магія, — сказала Софія.
— Софі, не смішно, — сказала Єва.
— Я не сміюся. Я вам покажу ввечері, — відповіла Софія.
— Якщо вже так, то і в мене з'явилася магія сонця, — сказала Злата.
Злата заплющила очі.
Сонячні промінці впали на неї, а потім почали рухатися так, як вона хотіла.
— Злато, це круто! — захоплено сказала Єва.
— Так, — усміхнулася Софійка. — І ще... Димко не пес. Він вовченя.
Злата подивилася на Димка.
— Я так і думала, — сказала вона.
Димок тихенько махнув хвостом.
Тепер у Софійки було відчуття, що її звичайний день у школі перетворюється на початок чогось зовсім незвичайного.