Розділ 3

Прийшовши додому, Софія обійняла маму, яка вже чекала на неї.
— Доню, ти сьогодні так пізно. Чому? — запитала мама.
— Я затрималася в школі, — відповіла Софія. — Мамо, а ще я знайшла собачку!
Дівчинка показала Димка.
— Який милий песик, Софійко! — сказала мама. — Я не проти залишити його, але запитай тата.
Софія побігла до тата.
— Тату, тату, можна залишити собачку? Дивись, який милий! — сказала Софійка.
Тато погладив Димка.
— Можна, Соню, можна, — сказав він.
Дівчинка посміхнулася і зайшла до своєї кімнати.
Сівши біля вікна, Софійка подивилася на Місяць. Вона поклала руку на скло.
— Місяць сьогодні дуже гарний. Ще гарніший, ніж був раніше. Повний, білий... Хочу до нього торкнутися, — сказала Софійка.
Вона відкрила вікно.
— Ого! Місяць так близько!
Дівчинка простягнула руку й торкнулася Місяця.
— Холодний... Все, повертайся в небо, — сказала Софійка.
Місяць знову віддалився.
— Магія... — прошепотіла Софія.
Димко подивився у вікно.
— Це від уламка, Софіє, — сказало вовченя.
— Це круто, Димку! Цікаво, що я ще вмію? — сказала Софія.
Дівчинка підняла руку й намалювала в повітрі сузір'я Великої Ведмедиці, яке вивчала на уроці біології.
Раптом зірки на небі змістилися й склалися точно в такий самий візерунок.
Софія здивовано подивилася на небо.
— Збіг? Чи ні? Сузір'я вже було тут, чи це моя магія?
— Думаю, магія, — сказав Димко.
Софія обережно злізла через вікно на вулицю.
Вона подивилася на нічне небо й заспівала:
Доки день був на землі,
Спали зіроньки малі,
А як ніченька прийшла —
Прокидатися пора!
Місяць зіроньки скликає,
За собою всіх збирає.
Прокидатися вже час,
Ніченька прийшла до нас...
Софія повторила приспів ще раз.
Потім продовжила співати:
Ходить нічка по землі,
Світять зіроньки малі,
А як ранок завітав —
Місяць зіроньки зібрав!
Місяць зіроньки скликає,
За собою всіх збирає.
Спатоньки лягати час,
Новий день прийшов до нас...
Доспівавши пісню, Софія подивилася на Місяць.
— Я люблю співати, — сказала вона.
Димко подивився на дівчинку.
— Ти гарно співаєш, Софійко, — сказало вовченя.
Дівчинка погладила його.
Місяць ніби спостерігав за ними.
Софія заспівала знову:
Зірко, зіронько, світи!
Справжнє диво в небі ти.
Діамантом у вишині
Шлеш промінчики мені.
Зірко, зіронько, світи!
Справжнє диво в небі ти.
Сонце сяде, день мине,
Нічка землю огорне.
Як маленькі світлячки,
Вкриють небо зірочки.
Зірко, зіронько, світи!
Справжнє диво в небі ти.
Коли Софія закінчила співати, вона побачила, що зірки почали світити яскравіше.
— Вау, Димку! Це круто! — сказала Софійка.
Дівчинку почула мама.
— Софійко, йди в кімнату, — сказала вона. — Вже ніч надворі.
— Так, ніч... Але дивися, як гарно! — сказала Софія.
Мама подивилася на зірки та Місяць.
— Правда гарно, — усміхнулася вона. — Давай трохи подивимося на зірки. Я б хотіла, щоб вони світили ще яскравіше.
— І я також хочу, — сказала Софійка.
І тієї ж миті зірки засвітилися ще яскравіше.
Мама здивовано подивилася на небо.
— Доню, це як магія... Але ходімо спати. А магія буде потім, добре?
— Добре. Добраніч, мамо, — сказала Софія.
— Добраніч, Софійко, — відповіла мама.
Софія зайшла до кімнати, але ще довго думала про те, що сталося.