Шлях воїна. Частина перша

Я сидів на березі маленького озера, що розкинулося в гущавині лісу. Попри те, що це була літня ніч, вітер усе одно пробирав своїм холодом аж до кісток. Вода була прозорою, ближче до суші можна було розгледіти дно, та озеро було глибоким і ближче до середини — вже душило своєю непроглядністю. У цій воді чітко відбився майже повний, по-своєму яскравий місяць. Листя дерев шелестіло, перериваючи тишу, що тиснула на голову. Правду кажучи, я не знав, навіщо продовжував сидіти тут, змушуючи себе відчувати напругу. Просто з голови досі не виходила розповідь мого вчителя — відмінного воїна, солдата, як завгодно — про печеру зі стародавнім злом. Що саме це за зло — ніхто не знає, та розповідь учителя й досі стояла в пам’яті яскраво.

«— На краю нашого лісу, ближче до межі квітучої країни, розташована печера. Довкола неї все, здавалося, цвіте і росте, та варто лише доторкнутися до стовбура дерева, трохи натиснувши, як воно розсипається на попіл. Тварини вже давно тримаються якнайдалі, бо варто їм наблизитися — вони перетворюються на купу кісток через озлоблених, голодних монстрів, які роками не знали їжі. Вхід до печери перекритий величезним круглим каменем. Одній людині туди не пройти. Камінь проклятий, і лише чиста та невинна душа, що не завдала зла іншим, але бачила смерть, здатна підняти цей тягар. Другій же людині потрібно проскочити всередину — і лише воїн, що зможе здолати те, що мешкає там століттями, вийде звідти з мечем неймовірної сили, якому не страшна навіть кара Божа. Але шлях до того місця вже ніхто не пам’ятає — покоління за поколінням, ця легенда втрачала свою вагу», — мовив літній чоловік. Він дивився кудись удалечінь, наче згадав щось далеке, але таке тепле.

— Мені про це розповідав мій старійшина. Пам’ятаю, як просив мене передавати цю легенду в життя таких кмітливих хлопчаків, як ти, щоб вона не залишилася лише на устах мертвих. Якщо тобі не вистачить сміливості вирушити на її пошуки — не бійся. Розкажи цю історію своїм нащадкам — і хтось, рано чи пізно, дістанеться туди, — хлопець кліпнув, схиливши голову набік, ніби його вчитель сказав щось непристойне.

— Не вистачить сміливості? Вчителю! Ви зовсім мене недооцінюєте?! Та я сам і камінь підніму, і до підземелля увійду! — на вустах чоловіка з’явилася посмішка, і він поплескав учня по плечу.

— Я вірю в тебе, Айзеку, але зрозумій і мене — це зло старіше за нас із тобою на тисячі років. Там справді небезпечно.

— Я впораюся! Обіцяю! Є хоч якісь підказки, як туди дістатися? — з великим ентузіазмом відповів юний воїн. Чоловік нічого не сказав, лише простягнув йому стару, пошарпану карту.

— Ось. Будь обережний — вона дуже стара і може легко порватися.

Хлопець з вогнем в очах узяв її і, підвівшись із лави, усміхнувся.

— Прогуляюсь цієї ночі, а вже завтра зберу речі і вирушу. Дякую, вчителю! — хлопець вклонився, склавши долоні перед собою, і тут же зник у лісі, повний енергії.

Дивно, що вчитель вирішив розповісти цю історію саме мені, а не моєму братові. На його думку, я завжди поводився перед ним, як маленька дитина, і рідко коли був справді серйозним хлопцем, що відповідав би своєму віку. Каже так, наче мені вже за тридцять, хоча насправді — лише двадцять. Я здригнувся від нової порції холоду й вирішив, що сидіти тут і думати про все підряд — не діло, тож підвівся із землі. Час повертатися до дому і підготувати речі, зброю, їжу та воду в далеку дорогу. Крокуючи між деревами, вже з дитинства знайомою стежкою, я продовжував думати про подорож, яка ось-ось має мене наздогнати. Я не боюсь смерті — я боюсь повернутися ніким. Я хочу здолати зло, якого ще ніхто не переміг, і довести своєму вчителю та братові, що я справді сильний. Хто знає, може, про мене ще підуть чутки, і прості люди почнуть мене прославляти, а воїни — поважати?.. Ні, я мушу впоратись! Стільки років тренувань, стільки випробувань довелося пройти, що таке вже не повинно мене лякати. Я опанував уже всі чотири стихії — і точно маю вийти переможцем із тієї печери. Або померти, або повернутись героєм. Ось як повинен діяти справжній воїн.

З такими думками я дістався рідного дому та зайшов усередину. Серце чомусь билося, як ніколи раніше, змушуючи мене зім’яти свої білосніжні одежі в районі грудей. Щоб не розбудити Канато¹, я крокував до своєї кімнати з надмірною обережністю, та щойно опинився у своєму маленькому притулку — одразу зміг розслабитися. Підійшовши до комоду, я дістав сумку з двома ручками² і поклав туди змінний одяг та інше. Закінчивши пакувати її, я взявся точити свій меч. Моє знаряддя було чорного кольору — і піхви, і руків’я, і лезо. А коли коваля просив викувати мені білий, що пасував би до мене, пам’ятаю, як скаржився на це вчителю, але той зовсім не реагував на мої ниття, а лише казав: «Колись ти дізнаєшся, чому твій клинок чорний». Зараз я припускаю, що річ у міцності матеріалу, хоча насправді навіть не маю уявлення, з якого саме металу він був створений.

¹ — старший брат Айзека, йому 26 років, він теж є воїном, щоправда, він навчає новобранців. Досить цікаво, що кожного новачка обирає собі досвідчений наставник.
² — похідний рюкзак.

Закінчивши з мечем, я відклав його вбік, поклав назад у піхви й ліг на матрац, що лежав на підлозі. Ні, у нас були ліжка, але чомусь на них мені завжди спалося неспокійно й незручно. Канато казав, що я сам собі це навіюю після розповідей дідуся про монстрів під ліжком, та я вважаю, що просто не хочу впасти з висоти уві сні — таке зі мною вже траплялося.

Заснути було важко. Думки плуталися, а серце не заспокоювалось ні на мить. Це лякало. Вірніше, не це — а те зло. Мені потрібно покинути рідну домівку, спробувати знайти печеру й перемогти... А якщо я помру?

Я дав собі легкого ляпаса, щоб зібратися. Розгорнувши ту саму карту, яку дав мені вчитель, я почав її вивчати. У самому верху зліва було видно червоний хрестик. Напевно, він позначав місце розташування печери. Дорога здавалася хоч і довгою, але досить безпечною. А як інакше? Я знаю цей ліс із самого дитинства і нічого справді небезпечного тут немає... хоча це я знаю лише зі свого берега річки, а ось що буде на іншому...