Дівчина, яку звали Гільда

Розділ 1

Лист, який належав невідомо кому, ніби обпікав крізь кишеню дорожніх штанів.

Леонард не надто переймався тим, як дивно і безглуздо він виглядав у своєму костюмі на фоні цих розбитих доріг та старих будинків. Чоловік, чия постава так і кричала про його походження, дивився рівно перед собою, не помічаючи ні зачудовані, ні роздратовані погляди, що свердлили йому спину ще з тих пір як він обміняв коня у корчмі на кімнату та їжу, за кілька кілометрів звідси. До Прикордоння взагалі рідко хтось заїжджав, тим паче так далеко. Люди тут знали одне одного із самого народження, тому мабуть приїзд сина графа Ротшильда стане головною темою для пліток на усіх застіллях та ринках у найближчі дні. Леонард сподівався, що помиляється.

Крокуючи вздовж головної вулиці, він дивувався тому як насправді жили всі ці люди, про яких він писав книги. Розглядаючи облуплені віконниці, розбиті горщики під дверима, та флюгери, які вже взялися іржею, Леонард згадував свій перший роман, у якому так наївно романтизував таке от сільське життя. Йому стало навіть соромно за те, яку дурню він написав у свої п'ятнадцять. Це ж бо минуло вже десять років! Тоді йому здавалося, що життя тут вирує у кожному провулку. Але за останні пів години, які Ротшильд провів у селі, він не зустрів жодної живої душі. Можливо через те, що небо затягло важкими сірими хмарами, які погрожували в будь-який момент перетворити й без того жахливі стежки на місиво глини та болота, а можливо о такій порі усі були заклопотані роботою. 

Леонард зупинився посеред вулиці й прикрив очі, роблячи глибокий вдих. Попри похмуре небо, повітря тут було напрочуд густим і живим. Воно пахло вологою землею в передчутті дощу, терпким димом, що ліниво тягнувся з димарів, і чимось ще – ледь вловимим ароматом сушених трав та свіжоспеченого хліба. Раптом він усвідомив: ця потертість навколо не була ознакою занепаду. Це була старість речей , які любили. Ці будинки бачили не одне покоління, чули не один дитячий сміх та ще більше сліз, а скільки ж мабуть берегли історій дружби та любові! Якби стіни вміли говорити, письменники як Леонард були б непотрібні. Його історії були вигадані, а от кожен будинок міг розповісти свої, справжні та щирі. Навіть у надщерблених горщиках  зеленіли якісь пагінці, висаджені чиїмись дбайливими руками, а за тими ж облупленими віконницями вже загоралося тепле, м’яке світло свічок. 

Село дихало спокійним, розміреним затишком. 

Тишу порушив тихий скрип дерев’яної хвіртки неподалік. Леонард сіпнувся, ніби його зловили на чомусь непристойному. Хоча, мабуть, так воно й було – яка ж вихована людина буде витріщатися у вікна чужого дому?

На вулицю вийшла літня жінка, закутана у грубу вовняну шаль. Вона несла в руках невеликий кошик із яблуками і водночас перегукувалась з кимось невідомим Леонарду діалектом. Пані не помічала незнайомця, який так разюче вирізнявся на тлі цієї вулиці, і майже зникла у невеликій прибудові через дорогу. Проте Леонард злякався: якщо зараз не спитає дороги, то так і блукатиме далі, аж поки не почнеться злива. 

Він зробив кілька неквапливих кроків назустріч і почекав, доки жінка сама підведе на нього очі, і лише тоді привітно усміхнувся та шанобливо схилив голову. Жінка здивовано підняла брови і на її чолі з’явилися глибокі зморшки, коли вона із цікавістю заходилася розглядати Ротшильда. Його благородне походження було видно неозброєним оком.

— Перепрошую, що турбую вас о цій порі, пані, — його голос пролунав м’яко, без жодної краплі зверхності, якої зазвичай очікували від аристократів. 

Він хотів додати ще щось, та зупинив себе і простягнув руки до кошика, обережно підхоплюючи його знизу.

— Дозвольте допоможу.

Жінка кліпнула очима, явно заскочена зненацька і його вишуканим вбранням, і цією несподіваною, майже лицарською ввічливістю. Вона на мить завагалася. Її погляд ковзнув від ідеально скроєного піджака до тонких, зовсім не пристосованих до важкої праці пальців. В сірих очах майнула недовіра, але щира, роззброююча усмішка юнака зробила свою справу.

— Ой, пане… Ви ж свій дорогий одяг забрудните, — промовила вона трохи хриплуватим, але ніжним голосом, усе ж неохоче відпускаючи ручку.

— Повірте, мій одяг – це найменше, що мене зараз турбує, — запевнив Леонард, зручніше перехоплюючи ношу. Кошик виявився несподівано важким. — Насправді я шукаю дорогу. Чи не підкажете, де я можу знайти бібліотеку Джеймса Андерса?

Почувши це ім’я, жінка здивовано кліпнула ще раз, а потім тихо, по-доброму розсміялася, прикривши рота краєчком шалі. 

— Бібліотеку? Ох, пане, гучно ж ви це назвали! Старий Андерс, певно, пишався б, якби почув.

Раптом на ніс Леонарду впала перша важка, льодяна крапля. Небо над селом нарешті вирішило виконати свою погрозу.

— Ой, лишенько, почалося! Ходімо під навіс, поки нас не залило, — скомандувала жінка, вже набагато сміливіше кивнувши в бік прибудови.

Леонард слухняно рушив за нею, намагаючись крокувати так, щоб не розсипати яблука. Щойно вони опинилися в теплих сінях, дощ надворі миттєво посилився, перетворюючись на суцільну сіру стіну, що гучно забарабанила по черепиці. Леонард обережно опустив кошик на дерев’яну лаву.

— Дякую вам, юначе! Давненько до нас не заїжджали такі ввічливі пани, — жінка обтрусила шаль і уважно подивилася на юнака, задоволено сплеснувши руками.

Та Леонард, навпаки, усвідомив раптом власну нечемність. Захопившись одразу розпитуванням про дорогу до бібліотеки, він зовсім забув про найголовніше.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше