Розділ 7

Вона швидко підійшла до нього, трохи насупившись.

— Ти що тут робиш?

Громов на мить завмер. Він зовсім не очікував зустріти її саме зараз.

— Тут?

— Так, — не вгавала Дана.

Максим сховав телефон до кишені.

— У справах приїжджав, — спокійно відповів він.

Дана уважніше подивилася на нього.

— У яких ще справах?

— Робочих, — Максим відвів погляд убік.

— Із моїм батьком? — не вгавала дівчина.

— Так, Дано, з твоїм батьком. Не забувай, що ми партнери, — намагався спокійно пояснити Макс.

— І які у вас справи? — запитала вона, злегка насупившись.

Максим намагався тримати себе в руках і не нервувати.

— Нічого особливого. Обговорювали кілька питань, пов’язаних із нашими компаніями.

Він навмисно говорив спокійно, ніби в його візиті справді не було нічого незвичайного. Максим уже збирався відчинити дверцята автомобіля, коли почув за спиною голос:

— Максиме!

Він зупинився й обернувся.

— Що? — запитав він.

Дана підійшла ближче, дивлячись йому в очі.

— Ти сьогодні якийсь дивний.

— Тобто вчора я був нормальним? — Максим усміхнувся.

— Учора ти був іншим, — відповіла дівчина, не відводячи від нього погляду.

Максим уважніше подивився на неї. Після вчорашнього вечора йому вперше захотілося просто побачити її не наляканою, не змученою болем, а такою, якою вона була насправді.

— Ти сьогодні ввечері вільна? — запитав Максим, дивлячись Дани в очі.

— А що? — дівчина здивовано підняла брови.

— Хочу запросити тебе на вечерю.

Вона явно не очікувала такої пропозиції.

— Це побачення?

— А ти хочеш, щоб це було побачення? — Максим ледь усміхнувся.

Дана подивилася йому в очі й відповіла:

— Не відповідай запитанням на запитання.

— Тоді назвімо це побаченням, — промовив Макс.

Вона мимоволі усміхнулася, але майже відразу знову стала серйозною.

— Максиме, між нами…

— Я знаю, — перебив її чоловік. — Я торкнуся тебе лише тоді, коли ти сама цього попросиш, — прошепотів він їй на вухо, нахилившись ближче.

— Гаразд, — відповіла Дана, помітно нервуючи.

Максим ледь усміхнувся.

— Тоді я заїду по тебе о сьомій.

— Домовилися.

Дана вже збиралася йти, але Максим покликав її:

— Дано!

— Що? — Вона обернулася.

— І сьогодні жодних підборів, — відповів Макс.

— Це ще чому? — усміхнулася вона.

— Хочу, щоб ти хоч трохи відпочила.

— Гаразд, — тихо відповіла дівчина.

Вона розвернулася й пішла вздовж вулиці. Максим провів її поглядом і вперше за довгий час дозволив собі усміхнутися.

Дана стояла перед дзеркалом, перебираючи кілька вбрань, розкладених на ліжку. Її погляд зупинився на чорній сукні до колін. Вона була водночас елегантною й досить стриманою, тож ідеально підходила для вечірнього побачення.

Волосся Дана вирішила залишити розпущеним, лише злегка підкрутивши кінчики. Макіяж зробила легким, підкресливши очі та губи. Із взуття обрала чорні туфлі-човники на низьких підборах.

Коли Дана вже була готова, телефон завібрував. Максим написав, що приїхав.

Чомусь її серце забилося швидше. Вона взяла сумочку й вийшла з дому.

Чорний автомобіль зупинився біля будинку Дани рівно о сьомій. Максим вийшов із машини й поглянув на годинник. Він був одягнений просто, але бездоганно: темні штани, біла сорочка та легке пальто.

За кілька хвилин відчинилися двері будинку.

Максим підвів погляд. Дана вийшла на вулицю.

Він завмер буквально на мить. Дівчина помітила його погляд і трохи зніяковіла.

— Що?

— Нічого, — усміхнувся Максим.

— Тоді чому ти так дивишся? — запитала вона, дивлячись на нього.

— Тому що ти красива, — відповів він, поправляючи пасмо волосся, що вибилося з її зачіски.

— Дякую, — дівчина сором’язливо опустила очі.

Максим відчинив перед нею дверцята автомобіля.

— Готова?

— Так, — відповіла вона й сіла в салон.

Максим обійшов автомобіль і зайняв водійське місце.

— Куди ми їдемо? — запитала Дана.

— Це сюрприз, — усміхнувся Макс.

— Я не люблю сюрпризів, — серйозно сказала дівчина.

— Сьогодні доведеться потерпіти.

За двадцять хвилин автомобіль зупинився біля невеликого заміського ресторану.

Дана подивилася у вікно. Навколо панувала тиша. За панорамними вікнами ресторану мерехтіло тепле світло, а дерева навколо будівлі були прикрашені невеликими гірляндами.

— Гарно, — промовила Дана, розглядаючи краєвид.

— Я подумав, що тобі сподобається.

Максим обережно поклав руку їй на талію, і вони разом увійшли всередину.

Чоловік заздалегідь забронював столик біля вікна. Дана сіла навпроти нього.

Перші кілька хвилин вони мовчали.

— Дивно, — нарешті промовила вона.

— Що саме? — запитав Макс.

— Ми вперше сидимо ось так.

— Без усіх цих проблем? — Максим подивився на неї.

— Так, — погодилася Дана.

— Тоді й справді дивно, — сказав чоловік, не відводячи від неї погляду.

Дана усміхнулася.

Офіціант приніс меню.

— Що замовлятимеш? — запитав Макс.

— Навіть не знаю, — відповіла Дана, переглядаючи меню.

— Ти завжди так довго обираєш? — Максим подивився на неї поверх меню.

— Лише коли мене кваплять, — відірвавшись від читання, відповіла вона.

— Я тебе не кваплю.

— Тоді все гаразд.

Вони обоє розсміялися.

Напруження поступово зникало. Вони говорили про звичайні речі: місто, роботу, улюблену музику, дитинство.

У якийсь момент Дана спіймала себе на думці, що вперше бачить Максима не як холодного й неприступного бізнесмена, з яким постійно доводиться тримати дистанцію. Він виявився зовсім іншим — спокійним, уважним, а іноді навіть кумедним.

Після вечері вони вийшли надвір. Вечірне повітря було прохолодним. Дана обхопила себе руками.

Максим помітив це й зняв пальто.

— Ось, візьми, — сказав він, накидаючи його їй на плечі.