Розділ 4

Розплющивши очі, Дана виявила, що лежить на широкому ліжку з білою постільною білизною та безліччю м’яких, мов хмаринки, подушок. Озирнувшись, вона помітила високі вікна, завішані темними шторами, дерев’яний туалетний столик із дзеркалом і шафу.

Вставши з ліжка, блондинка підійшла до дзеркала й подивилася на своє обличчя. На ньому красувалися синець під оком, розбита губа та дрібні садна по всьому обличчю.

Також дівчина побачила, що весь цей час була одягнена в чорну чоловічу сорочку.

— Господи, де я? Невже Влад мене знайшов? — злякалася Дана.

Раптом позаду почувся звук дверей, що відчинялися. Чоловік, одягнений у діловий костюм, увійшов до кімнати з підносом у руках. На ньому стояли омлет, чашка кави та фрукти.

Побачивши перед собою чоловіка, Дана від переляку присіла на стілець.

— Доброго ранку, Дано, — усміхнувся їй Максим.

— Що я тут роблю? — проігнорувала його дівчина.

— Я знайшов тебе на вулиці, — одразу відповів Максим.

— Але як? Я ж була біля свого будинку? — не вгамовувалася дівчина.

— Я їхав із зустрічі й навіть не знав, що ти там живеш. Просто побачив дівчину, яка лежала на землі. Нею виявилася ти. Тому я одразу вирішив забрати тебе, щоб нічого не сталося. Сподіваюся, на всі запитання я відповів. А тепер тримай свій сніданок — тобі потрібні сили.

Максим поставив піднос на столик перед Даною.

— Дякую. Я зараз швидко зберуся й піду, — сказала Дана, схоплюючись зі стільця та починаючи шукати свої речі.

— Вночі тебе оглядав лікар. Він повідомив, що в тебе тріщина ребра, тому тобі потрібен постільний режим, — сказав чоловік, зупиняючи дівчину рукою.

— Я вдячна тобі за допомогу, але я більше не можу тут залишатися, — почала сперечатися Дана, нахиляючись за своєю блузкою.

— Ай! — притиснувши руку до ребра, Дана скрикнула від болю.

Чоловік підбіг до неї і, обійнявши за талію, посадив на ліжко.

— Я тебе нікуди не відпущу, доки тобі не стане краще.

— Я не можу тут залишатися. Мене шукатимуть, — сказала Дана, опустивши очі на свої руки.

— І хто ж? Цей виродок? Хочеш знову до нього повернутися, щоб він узагалі тебе добив? — крикнув від злості Макс.

— Це вже не твоя справа.

Дана встала з ліжка й продовжила збирати свої речі.

— Якщо ти опинилася в моєму будинку, то вже моя, — не вгамовувався Максим.

— Я не просила тебе допомагати, — процідила Дана.

— А мене й не треба просити, — сказав Максим, дивлячись на Дану.

— Усе, вийди з кімнати. Мені потрібно переодягнутися.

— Чого я там не бачив? — усміхнувся чоловік.

Не очікуючи такої відповіді, Дана дала Максиму ляпаса.

— Вийди. З. Кімнати, — процідила крізь зуби вона.

— Пробач, — тихо сказав Макс і вийшов із кімнати.

Після того як двері зачинилися, Дана впала на ліжко й заплакала. За кілька хвилин дівчина заспокоїлася та почала одягатися.

Ще раз поглянувши на своє відображення в дзеркалі, вона вийшла з кімнати.

Дівчина підняла погляд до стелі. Величезна люстра, обрамлена каскадами кришталевих кристалів, сяяла в залі. Світло ковзало по кожній грані, розсипаючись м’якими золотими іскрами, і від цього все приміщення здавалося ще розкішнішим.

Розглядаючи кожен куточок будинку, Дана не помітила, як позаду неї з’явився Максим.

— У дворі на тебе чекає машина. Водій відвезе тебе, куди попросиш, — спокійно сказав Максим.

— Дякую, — тихо відповіла Дана й попрямувала до виходу.

Щойно Дана вийшла за двері, водій уже відчинив для неї задні дверцята автомобіля. Він був одягнений у темний костюм, білу сорочку з акуратно зав’язаною краваткою.

— Доброго ранку, Дано, — запрошуючи дівчину до автомобіля, сказав водій.

— Доброго, — тихо відповіла вона, сідаючи в салон.

Водій зачинив дверцята, обійшов машину й зайняв своє місце за кермом. За кілька секунд автомобіль плавно рушив із місця.

Спостерігаючи за цією сценою з вікна, Максим узяв телефон до рук і набрав номер.

Гудок. Другий. Третій.

— Слухаю, — нарешті відповів знайомий голос.

— Мені потрібна інформація щодо компанії Тихонова, — холодно промовив Максим.

— Що саме тебе цікавить? — запитав його співрозмовник.

— Усе. Останні контракти, тендери, партнери, борги, угоди. Мені потрібно знати, де в нього слабке місце.

Максим відкинувся на диван у залі.

— Ти вирішив із ним воювати?

На губах Макса з’явилася ледь помітна усмішка.

— Ні.

Він зробив паузу.

— Я просто вирішив нагадати йому, що за свої вчинки потрібно відповідати.

— Коли потрібна інформація? — запитав співрозмовник.

— Сьогодні.

Максим завершив розмову й поклав телефон на стіл.

Його погляд знову став холодним. Влад хотів завдати шкоди Дані. Максим збирався відповісти йому тим самим.

Через годину пролунав дзвінок. Телефонував водій.

— Так, — відповів Макс.

— Максиме Олександровичу, завдання виконано.

— Ти дізнався адресу? — запитав чоловік.

— Пушкінська, 8, — чітко промовив водій.

— Дякую, Петре. Її ніхто не чекав? — запитав Максим.

— Ні, усе добре. Я провів її до дверей, хоча вона й опиралася, — усміхнувся чоловік.

— Зрозумів. Добре, — коротко відповів Максим і скинув дзвінок.

                           Того ж дня. Вечір.

Максим сидів у своєму кабінеті й переглядав документи, як раптом на столі завібрував телефон. На екрані висвітився знайомий номер. Чоловік кілька секунд дивився на нього, після чого відповів:

— Так.

— Максиме, у мене є інформація, яку ти просив, — промовив співрозмовник.

— Кажи, — чоловік випростався в кріслі.

— Я все перевірив. Є дещо цікаве. Тихонов збирається брати участь у новому тендері. І, судячи з усього, упевнений, що перемога в нього в кишені. Але якщо він не виграє цей тендер, його компанія піде на дно.

На обличчі Макса з’явилася ледь помітна усмішка.

— Ти впевнений?

— Абсолютно. Усі документи вже підготовлені. Залишилося лише подати заявку.