Розділ 21

Яна                                                                                            

 Прокинулася від того, що голова розривається на уламки і щось підозріло дзвенить. Тільки через хвилину незрозумілої метушні, поки я намагалася усвідомити, що зі мною: померла чи мене потоптали слони, я все ж таки помітила телефон, який не припиняє дзвонити.                                                              

 Насилу прийняла виклик і натиснула кнопку гучного зв'язку.                                                                                      

 — Так… — голос огидно хрипів, змушуючи мене морщитися. У бронхи, наче тону води налили. Все булькало і свистіло.                                                          

 — Яна, я не став тебе будити на пари і попросив старосту прикрити, але скоро в тебе заняття… — мені здалося Денис чимось незадоволений, але зараз я не можу аналізувати його емоційний стан.                            

 — Так… — повторила знову і потерла опухлі повіки. — А де… де Шведа?                                                                         

 — Тебе тільки це хвилює? — спитав роздратовано.      

 — Ні… — озвалася сипло і спробувала сісти. — Мене хвилює, як я дістануся. А в нього тачка, — хоч насправді, мені просто хотілося знати, де цей бовдур. Чомусь це здавалося важливим. Я ж пам'ятаю... неясно, але пам'ятаю, як він ніс мене додому, як хвилювався. Впевнена, мажор подовину ночі пробув тут і віддав лікареві круглу суму за його послуги.                   

 — Я можу викликати тобі таксі, — примирливо промовив Денис і, прочистивши горло, додав: — Ліки на тумбочці, випий обов'язково.                                        

 — Ага, не треба таксі, дякую, — вимучено подякувала і скинула виклик. Схопилася за голову, але біль не вщух і погляд розпливався.                                                            

 Яка зараз взагалі година? Глянула на телефон і тихо застогнала.                                                                                  

 — Блін! Залишилась всього одна година… — залишилася одна година, а я навіть підвестися не можу.                                                                                           

 На очі мимоволі виступили сльози. Поганий знак. І температура, схоже, знову піднімається. Шведа блін... уб'ю! Хоч, я ж сама у воду стрибнула, він мене не змушував. Але все одно гад.                                              

 Варто було про нього подумати, як у двері задзвонили. Спочатку задзвонили, а потім у замку клацнув ключ. Невже Денис повернувся? Так швидко?                                                                                    

  Не встигла спустити свою хвору тушку з ліжка, як у кімнату зайшов… Макс.                                                       

 — Ти як тут? — здивовано підняла брову, намагаючись підвестися з ліжка. — Звідки ключі?                                  

 — Позичив у твого хлопця, — усміхнувся гад, підкидаючи зв'язку ключів у повітря. — І не смій сперечатись зі мною. Я прийшов тебе врятувати, як і завжди.                                                                                      

 — Як мило, — удавано скривилася, а в самої серце частіше забилося. Погано, дуже погано. Схоже, я серйозно застудилася, і ще десь встигла головою вдаритись.                                                                               

 Дала собі уявного «ляща» і встала. Шведа раптом повиявився поряд.                                                                  

 — Воу-воу… легше, золотко, — усміхнувся, посадивши мене назад на ліжко. — Не так швидко. Спочатку випий ліки, потім я зроблю тобі укол і тільки потім відведу у ванну.                                                                                          

— Ти зробиш укол? — спитала недовірливо і схвильовано. — Якщо вирішив мене добити, то міг би вибрати більш безболісний спосіб.                                    

 Шведа поставив на тумбочку пакет і почав роздягатися.                                                                              

 — Ой, Бондар, краще помовчи. Я з жодною дівкою так не няньчився, як з тобою.                                                      

 — Дякую… — пробурмотіла, опускаючи голову і скривившись від болю.                                                         

 — У ліжку віддячиш, — уїдливо озвався цей гад і простягл мені пляшку води та жменю пігулок. — Ковтай і підставляй зад, робитимемо з тебе танцюристку.                                                                            

 Приречено випила ліки і сказала, закручуючи пробку: 

 — Знаєш, я, мабуть, якось без уколу обійдусь. Нізащо не довірюсь тобі.                                                                     

 Шведа хмикнув, обробляючи руки антисептиком.         

 — Це ти дарма. Я першокласно ставлю уколи. Можеш запитати у моєї мами. Коли вона лікувалася від наркозалежності, саме я їй їх робив.                                  

 — Так, стоп, — виставила долоню і підвела голову. Шведа набирав лікарство у шприц із тонкою голкою. — Ти зараз серйозно?                                                                  

 Шведа постукав пальцем, зганяючи бульбашки повітря і випустив тонкий короткий струмінь ліків.       

 — Я нікому про це не говорив, зауваж. Повертайся.      

 Загальмовано повернулась, задерла футболку, навіть не пам'ятаю, як одягалася, і спустила трохи труси, оголюючи лише половину попи.                                         

 — Давай швидше, — не можу повірити, що довірилася цьому мажору.                                                                         

 — Не квап мене, золотко, руки і так тремтять, — я смикнулася, але цей гад розсміявся і всадив мені в зад голку, спритним ляпасом, так що я нічого не встигла зрозуміти. — Булки розслаб, — сказав суворо, і я підкорилася.