Розділ 20

Я навіть не одразу розумію, що саме відбувається, бо цей поцілунок накриває мене настільки сильно, що стирає всі думки, залишаючи тільки відчуття — гарячі, різкі, небезпечні. Але в якийсь момент ніби щось клацає всередині, різко і боляче, і я відсмикуюсь, наче прокидаюся від цього дивного, майже гіпнотичного стану.

Я відштовхую його різко. Майже грубо. Наче він робить мені боляче, а не цілує. 

— Ні… — виривається з мене, і голос звучить надломлено, не так впевнено, як я хотіла б.

Я знову хапаюся за ручку дверей, тягну її з усієї сили, ніби від цього залежить моє життя, але двері не піддаються, і це ще більше підсилює паніку, яка стрімко накриває мене з головою.

— Відчини… — прошу, і голос вже тремтить. — Арсене, відчини двері.

Я не дивлюся на нього. Боюся повернути голову і побачити в його очах те, що мене зламає ще більше — насмішку, холод, задоволення від того, що він щойно зробив. Бо раптом це все було спеціально? Раптом він просто хотів довести Марку, що я така ж, як він і думав?

— Відчини… будь ласка, — повторюю тихіше, і в голосі вже звучить відвертий страх.

Я відчуваю, як його пальці обережно торкаються мого зап’ястя, ніби він боїться зробити ще гірше, але я одразу ж вириваю руку, відсмикуюсь, ніби цей дотик обпікає.

— Мені треба піти, — швидко говорю, майже ковтаючи слова. — Це… це помилка. Це якесь божевілля, Арсене, я…

Я не можу навіть нормально сформулювати думку, бо мене трясе.

— Все нормально, — його голос звучить тихіше, спокійніше, ніж я очікувала. — Христю, просто давай поговоримо.

— Ні! — майже зриваюся і відчуваю, як очі починають пекти. — Будь ласка… відчини двері…

Я вже майже плачу, і, мабуть, він це бачить, бо в наступну секунду клацає замок. Двері нарешті піддаються. І я навіть не виходжу — я буквально вивалююся з машини, мало не перечіпаючись об власні ноги, опиняючись на холодному асфальті перед під’їздом.

Повітря різко врізається в легені, але навіть воно не допомагає заспокоїтися.

— Христю! — чую позаду його голос, коли він теж виходить з автомобіля.

Я навіть не обертаюся.

— Не йди за мною! — різко кажу, майже кричу, і сама не впізнаю свій голос. — Просто забудь це. Забудь усе, що щойно сталося.

Я не чекаю відповіді. Просто біжу до під’їзду. Сходами вгору, перестрибуючи через кілька сходинок, ніби від цього можна втекти.

Ключі тремтять у руках, я ледве потрапляю в замок, різко відчиняю двері квартири, тихо, наскільки можу, зачиняю їх за собою і тільки тоді притуляюся спиною до холодної поверхні і завмираю.

Серце б’ється так сильно, що здається, його чути на весь дім.

У квартирі тихо. Ніхто не прокинувся. І це, мабуть, єдине, що зараз хоч трохи полегшує ситуацію.

Я різко відштовхуюся від дверей і майже біжу у ванну, вмикаю воду і підставляю обличчя під холодний струмінь, ніби це може змити все, що сталося.

Вода стікає шкірою, але всередині нічого не заспокоюється. Я заплющую очі, важко дихаю, намагаючись зібратися.

Це сон. Це просто дурний сон. Але… Я повільно розплющую очі і дивлюся на своє відображення. Розумію, що брешу сама собі, бо губи досі пам’ятають цей поцілунок. І, як би я не хотіла це заперечити… Такого я не відчувала ніколи. Навіть з Марком.

Цієї ночі я не сплю. Взагалі.

Лежу, дивлюся в стелю, перевертаюся з боку на бік, заплющую очі, розплющую їх знову — і кожного разу бачу одне й те саме. Його обличчя. Його погляд. І цей поцілунок, який ніби врізався в пам’ять настільки глибоко, що стерти його вже неможливо.

Я намагаюся переконати себе, що це була помилка, що це нічого не означає, що я просто розгубилася, але тіло не слухається логіки. Воно пам’ятає. І від цього ще гірше.

Коли починає світати, я навіть не намагаюся заснути. Просто тихо підводжуся, швидко одягаюся і виходжу з дому, поки всі ще сплять, бо зараз мені менше за все хочеться бачити когось із рідних і відповідати на будь-які запитання. Місто ще напівпорожнє, повітря прохолодне, свіже, і я вдихаю його глибоко, ніби намагаюся очистити голову від усього, що там відбувається. Дорогою купую каву, гарячу, міцну, і стискаю стакан у руках так, ніби він може втримати мене від того, щоб знову не почати думати про нього.

Але це не працює.

Я сідаю на лавку біля університету і вперто дивлюся перед собою, намагаючись зосередитися на чомусь іншому — на людях, на дорозі, на власному диханні. Але Арсен все одно повертається в думки. Його слова. Його історія. Його голос, коли він просив не тікати. І я злюся на себе за це ще більше, бо не маю права про нього думати. Взагалі.

— Та ти виглядаєш так, ніби тебе всю ніч катали по асфальту, — чую знайомий голос і піднімаю голову.

Кіра стоїть переді мною, уважно вдивляючись у моє обличчя, і її погляд одразу стає серйознішим.

— Що сталося?

Я секунду мовчу, а потім просто видихаю.

— Я наробила дурниць.

І розповідаю про дзвінок. Про ніч. Про розмову. І про… поцілунок.