Розділ 19.1

Арсен киває ніби погоджується зі мною, а я дивлюся на нього і ловлю кожне слово, ніби боюся щось пропустити, бо те, що він говорить, звучить настільки чесно та оголено, що навіть не віриться, що це той самий Арсен, який ще зовсім недавно міг знищити одним лише поглядом. 

Він погоджується зі мною, і в його голосі немає звичної впертості чи бажання довести своє, лише втомлена правда про те, що він, можливо, дійсно може помилятися, але боротися з тим, що в ньому сидить ще з дитинства — надто складно. І я відчуваю, як щось всередині мене м’яко стискається, бо мені хочеться допомогти йому. Просто взяти і якось показати, що не всі люди однакові, що не всі зраджують та обирають гроші замість тих, хто їх любить.

І, мабуть, саме це лякає мене найбільше.

Бо я ніколи не була настільки близькою з Марком, як зараз — з Арсеном. Марк розповідав про сім’ю, про своє життя, але це завжди було поверхнево, без цієї глибини, без цієї болючої відвертості, яка зараз звучить у кожному слові Арсена. І я раптом ловлю себе на думці, що, можливо, він взагалі нікому цього не говорив. Що, можливо, я перша.

Ця думка змушує мене ще більше напружитися.

— Чому ти сьогодні такий щирий зі мною? — питаю прямо, не відводячи погляду. — Бо, якщо чесно, я вже не знаю, чого від тебе чекати. Сьогодні ти такий, а завтра можеш знову зробити вигляд, що я для тебе ніхто, і просто вигнати.

Він дивиться на мене уважно, ніби зважує кожне слово, яке зараз скаже.

— Цього більше не буде, — відповідає тихо, але впевнено. — Я розумію, що помилявся. І мені було неприємно від самого себе за те, як я з тобою вчинив.

Я мовчу, але не можу відвести очей.

— І ще більше мене… — він зупиняється, ніби підбирає слова, — дратує те, що зі мною відбувається зараз.

Я відчуваю, як всередині щось напружується.

— В сенсі? — тихіше питаю.

Він дивиться на мене довше, ніж потрібно. Занадто пильно, і від цього погляду мені стає не по собі.

— Я не звик до таких відчуттів, — каже він нарешті. — І, якщо чесно… Здається, я починаю щось до тебе відчувати.

Світ ніби на секунду завмирає. Я не дихаю. Не думаю. Просто завмираю разом з ним. Бо це звучить набагато сильніше, ніж усе, що він говорив до цього. Навіть сильніше, ніж історія про його матір.

Бо там був біль минулого, а тут — щось, що відбувається прямо зараз.

— Я розумію, що ти дівчина мого друга, — продовжує він, уже тихіше. — І що я…

Він злегка хмуриться.

— Я вже зробив достатньо, щоб зіпсувати тобі життя. І, мабуть, мені взагалі не варто було це починати…

— Досить, — різко перебиваю його.

Він одразу замовкає.

Я відчуваю, як серце б’ється десь у горлі, як думки плутаються, як емоції накривають хвилею, з якою я просто не встигаю впоратися.

— Не треба, — додаю тихіше, але твердо.

Я відводжу погляд, намагаючись зібратися.

— Мені… мені краще піти.

Я сама не до кінця розумію, чому так реагую. Чому це настільки сильно мене зачепило. Але одне я знаю точно — ці слова не повинні були прозвучати.

Не зараз. Не між нами. Бо я — дівчина його найкращого друга, і такі зізнання… Руйнують набагато більше, ніж здається на перший погляд.

Я хочу просто втекти.

Це перша і єдина чітка думка, яка залишається в голові, поки все інше змішується в якийсь дивний клубок з емоцій, слів і відчуттів, з якими я не встигаю впоратися. Його зізнання досі звучить у вухах, ніби він щойно це сказав, і від цього стає тільки складніше дихати.

Мені треба піти. Бути подалі від нього. Подалі від цього моменту.

Бо те, що він говорить… це неправильно. Неправильно настільки, що я навіть не повинна була це слухати. Я маю думати про Марка. Про те, що ми разом. Про те, що я не маю права навіть…

Але чомусь, десь дуже глибоко всередині, разом із цим усім піднімається інше відчуття. Тихе. Небезпечне. Тремтливе.

І це лякає ще більше, ніж його слова.

Я різко тягнуся до ручки дверей, хапаюся за неї, ніби це єдина можливість повернути все назад, зробити вигляд, що нічого не було, що цей момент просто зникне, але не встигаю.

Його пальці перехоплюють мою руку. Теплі і міцні. Я різко розвертаюся до нього, вже готова щось сказати — різке, те, що має поставити все на свої місця, але знову не встигаю, бо в наступну мить він нахиляється і цілує мене.

Світ просто зупиняється в цю мить. Я завмираю на секунду. Можливо, на дві. А потім усе зникає.

Думки. Сумніви. Правильне і неправильне. Марк. Образи. Його слова.

Є лише цей момент. Його губи. І це дивне, майже божевільне відчуття, яке розливається по всьому тілу, змушуючи серце битися так, ніби воно ось-ось вискочить з грудей.

Я розумію, що маю відштовхнути його, якось зупинити. Сказати “ні”. Але замість цього відповідаю, наче не я. Наче хтось інший замість мене робить цей крок назустріч, стирає останню межу, яку я так вперто намагалася тримати.