Розділ 19

Христя

Я ще кілька секунд лежу з телефоном у руці, дивлячись у стелю і намагаючись зрозуміти, що це щойно було.

Арсен під моїм під’їздом о третій годині ночі.

Це звучить настільки абсурдно, що хочеться просто заплющити очі й переконати себе, що це сон. Але екран телефону ще світиться, і я чітко пам’ятаю його голос, тому варіантів тут небагато — це реально відбувається.

Я різко сідаю на ліжку, проводжу руками по обличчю і дивлюся на годинник.

03:07.

У квартирі тиша. Всі сплять. І якщо мене зараз хтось побачить, пояснити, куди я зібралася посеред ночі, буде ще тим випробуванням.

Я на секунду завмираю, вагаючись.

Може, просто не виходити?

Але одразу ж у голові спливає його голос і ця впевненість у тому, що він справді почне сигналити. І, якщо чесно, я навіть не сумніваюся, що він це зробить.

Я тихо зітхаю.

— Чудово, Христю, у тебе просто немає іншого вибору.

Швидко підводжуся, дістаю перше, що трапляється під руку — спортивні штани, футболку, зверху накидаю кофту з капюшоном. Ноги в кеди. Волосся нашвидкуруч збираю в гульку, навіть не дивлячись у дзеркало.

Та й яка різниця? Перед ким я збираюся виглядати добре? Перед Арсеном?

Я ледь хмикаю. Він і так мене не переносить. Або принаймні дуже переконливо робить вигляд.

Тихо відчиняю двері кімнати, вислизаю в коридор, намагаючись не шуміти, проходжу повз кухню, повз кімнату батьків, і лише коли зачиняю за собою вхідні двері, дозволяю собі нормально видихнути.

Сходами спускаюся швидко, майже біжу. Серце чомусь б’ється швидше, ніж треба. Від хвилювання чи від злості? Я сама не розумію.

Вибігаю з під’їзду — й одразу ж бачу чорну автівку Арсена.  Вона стоїть там, ніби чекала мене весь цей час. І в цей момент я остаточно усвідомлюю — це не сон.

Я зітхаю, проводжу рукою по волоссю і прямую до автомобіля. Відчиняю двері з пасажирського боку і сідаю в салон. Мене одразу огортає знайомий запах його парфумів.

Я повертаю голову і натикаюся на його погляд. Прямий та уважний. Відмічаю, що Арсен виглядає втомленим. Волосся скуйовджене, ніби він не раз проводив по ньому руками, під очима легка тінь, і в цьому є щось незвичне. Це не той ідеально зібраний хлопець, якого я звикла бачити.

Він повільно розглядає мене з голови до ніг. Занадто уважно, наче шукає щось. І цей погляд змушує мене напружитися.

— Що? — не витримую. — У мене щось з обличчям?

Голос звучить трохи різкіше, ніж я планувала, але після всього, що було, мабуть, я маю на це право.

— З твоїм обличчям усе добре, — відповідає. 

— Чому ти тут? — одразу питаю. — Ніч на вулиці. Я, взагалі-то, спала і мені зранку на навчання. 

— Я хотів вибачитися, — відповідає Арсен, а я завмираю. Останнє, чого чекала — це його вибачень. — Я не мав права зриватися на тобі. І те, що я сказав… я так не думаю. 

— А мені здається, що ти вважаєш мене лицеміркою, яка робить усе можливе, щоб отримати гроші Марка. Від самого початку саме через це і ненавидів мене, — відповідаю. 

— Я ніколи тебе не ненавидів, — зітхає. — Просто мені важко довіряти іншій людині. 

— Чому? 

— Тобі справді цікаво знати? — Арсен дивиться на мене так, наче не може повірити, що я дійсно це запитала. 

— Цікаво, — киваю. — Я чомусь впевнена, що ти насправді не такий мудак, яким хочеш здаватися. 

Мені здається, що зараз він знову розізлиться. Прожене мене і поїде геть, але Арсен знову мене дивує. Він не злиться. Навпаки. Він повертається до мене повністю, так різко і так близько, що я мимоволі затамовую подих, бо між нами тепер майже не залишається відстані, і я вперше за весь цей час не знаю, куди подіти очі — дивитися на нього занадто відверто, відвернутися — означає здатися слабкою, а залишатися отак, під його поглядом, ще складніше, ніж я могла уявити.

Його риси зараз здаються гострішими, ніж зазвичай, тіні під очима — глибшими, а в погляді немає звичної насмішки чи холодності — лише втома і щось таке важке, що одразу відчувається, навіть без слів.

Він мовчить кілька секунд, ніби вирішує, чи варто взагалі це говорити, і я вже думаю, що він зараз просто відмахнеться, скаже якусь різкість — і все знову стане на свої місця, як було раніше. Але замість цього він тихо видихає і проводить рукою по волоссю, ще більше розтріпуючи його.

— Тому що… — починає він повільно, наче кожне слово дається йому зусиллям, — я вже одного разу повірив людині, якій не варто було довіряти.

Я мовчу. Не перебиваю, бо щось у його голосі змушує слухати до кінця.

— Моя мати, — додає він після паузи, і я ледь помітно напружуюся, згадуючи, як він сьогодні виглядав у кабінеті. — Вона завжди вміла робити вигляд, що все добре. Що вона поруч. Що я для неї важливий.

Його губи стискаються в тонку лінію.

— А потім одного дня просто зібрала речі і пішла.