Розділ 17.1

Я приїжджаю на роботу якраз вчасно. Швидко переодягаюсь і хапаю в руки меню. Мабуть, роблю це тому, що мені потрібно зайняти голову чимось іншим. Чим завгодно. Тільки не думками. Бо варто мені хоча б на секунду зупинитися — і вони одразу повертаються до Арсена.

Рухаюся швидко, чітко, майже на автоматі. Усміхаюся відвідувачам, щось відповідаю, щось жартую, але всередині… Порожньо. І водночас занадто шумно, бо думки не відпускають.

Я злюся на себе за це. Розумію, що не варто. Не варто до нього прив’язуватися. Не варто думати, що він може бути іншим.

Він сам усе сказав. Чітко. Холодно. Жорстоко.

Для нього це все була гра. Він чудово грав свою роль хорошого хлопця. А я, дурепа, повірила, що Арсен може бути добрим, людяним і милим. 

Стискаю губи, забираючи зі столу порожню чашку. Мабуть, так і є. Він просто хотів втертися в довіру, а потім — вдарити. Показати, хто він і хто я.

Це боляче. Неприємно. І найгірше — я сама це допустила. Тому тепер останнє, чого я хочу — це знову потрапити на його гачок.

Я ще сильніше занурююся в роботу, ніби це може стерти все інше. І, на диво, час минає швидко.

Коли зміна закінчується, я вже настільки втомлена, що навіть не одразу усвідомлюю — все. Можна йти додому.

Виходжу на вулицю, вдихаю прохолодне повітря і завмираю, бо біля машини стоїть Марк.

Я дивлюся на нього кілька секунд, і в голові раптом виникає дивна думка. Я сьогодні жодного разу про нього не згадала. Жодного. І це дивно. Бо всі мої думки були зайняті зовсім іншою людиною.

Я змушую себе усміхнутися. Хоча ця усмішка виходить трохи натягнутою.

Підходжу ближче.

— Привіт, — кажу тихо.

— Привіт, — відповідає він й одразу ж обіймає мене, цілує в щоку.

Все виглядає нормально. Точно так само, як і завжди. Марк усміхається, коли відчиняє для мене двері своєї машини, а я чомусь більше не відчуваю до нього тієї довіри, що була раніше. 

Можливо, це Арсен так вплинув на мою довіру, а може сам Марк, коли не з'явився на зустріч з моїм братом. Хай там як, я сідаю в салон, але межу між нами відчуваю надто гостро. 

Коли ми рушаємо, Марк починає говорити. Розповідає про свій день, про якісь зустрічі, справи, знайомих. Його голос звучить звично, але я ловлю себе на тому, що майже не слухаю.

Просто дивлюся у вікно і думаю. Знову не про нього.

В якийсь момент він замовкає. Я відчуваю його погляд на собі.

— Христю, — видихає. — У тебе все добре?

Я повертаю до нього голову і киваю.

— Так. Просто втомилася.

Він кілька секунд мовчить, ніби обмірковує щось, а потім каже те, що змушує мене здивовано підняти брови:

— Може, тобі варто менше працювати?

Я дивлюся на нього уважніше.

— В сенсі?

— Ну… — він злегка знизує плечима. — Ти навчаєшся, працюєш, постійно кудись біжиш. Це виснажує. Можливо, тобі краще взагалі не працювати якийсь час.

Я мовчу кілька секунд і відчуваю, як всередині щось напружується.

— У мене так не заведено, — відповідаю спокійно, але твердо. — Я хочу мати свої гроші.

Я відвертаюся до вікна.

— І в мене немає батьків, які можуть мене забезпечувати.

Тиша в машині стає важчою. Я сама розумію, що сказала більше, ніж просто відповідь. Це натяк. Чіткий і прямий про те, що ми з ним з різних світів.

І, здається, сьогодні я вперше це відчуваю так гостро.

Я помічаю, що мої слова його зачіпають, але Марк цього не показує. Жодним жестом. Жодним поглядом.

Він лише коротко киває, ніби погоджується сам із собою, і, здається, списує все на мою втому. На роботу. На день, який просто видався складним.

Можливо, так йому простіше. Можливо, мені теж.

Коли ми під’їжджаємо до мого будинку, він одразу ж виходить з машини і відчиняє для мене двері. Я на секунду затримуюся в салоні, дивлячись на нього.

Це дивно.

Раніше все було інакше.

Ми могли сидіти в машині ще пів години, а то й більше — сміятися, говорити про якісь дурниці, цілуватися, не думаючи ні про що.

А зараз…

Ніби між нами з’явилася невидима межа, і Марк або не хоче її переходити, або просто відчуває, що я не хочу, і йому так нормально.

Я виходжу, і ми стоїмо поруч ще кілька секунд.

— Відпочинь, — каже він тихіше. — Ти справді виглядаєш виснаженою.

Я киваю.

— Добре.

Він нахиляється, легко цілує мене в щоку, і цього разу я навіть не думаю про те, щоб затримати його. І, якщо чесно… Я рада цьому.

Я прощаюся з ним і йду до під’їзду, відчуваючи на собі його погляд, але не обертаюся. Піднімаюся сходами, заходжу в квартиру, тихо вітаюся з мамою й одразу ж іду в свою кімнату.

Зачиняю двері і тільки тоді дозволяю собі видихнути.

Сідаю на край ліжка, проводжу руками по обличчю і заплющую очі. Щось змінилося. Різко. Ніби хтось перемкнув всередині мене якийсь тумблер.

Мої почуття до Марка… Вони вже не такі. Не такі гострі. Не такі сильні. І це лякає. Бо ще зовсім недавно я була впевнена, що все правильно. Що він — це те, що мені потрібно.

А зараз не впевнена ні в чому. І мені потрібно зрозуміти, чому.

Це через те, що він кілька разів мене залишав? Чи…

Я стискаю пальці. Чи через Арсена? І те, що він сьогодні сказав.

Його холод. Його слова. Вони зачепили мене занадто сильно. Ненормально сильно. Бо між нами нічого немає. Навіть дружби.

Тоді чому я думаю про це знову й знову? Чому це так болить?