Розділ 17

Христя

Я навіть не помічаю, як минає час.

Спочатку просто сиджу за баром, слухаю, як бармен Костя з легкістю розповідає про свою роботу, жартує, показує якісь рухи руками, ніби готує не коктейлі, а витворяє справжнє мистецтво, і я ловлю себе на тому, що мені справді цікаво.

Він виявляється дуже милим і простим у спілкуванні, і поруч із ним я якось швидко розслабляюся, сміюся, перепитую, навіть намагаюся запам’ятати, що і як він робить.

— Секрет у пропорціях, — підморгує він, ставлячи переді мною чашку з кавою. — І в настрої. Якщо бармен злий — коктейль ніколи не буде ідеальним.

Я усміхаюся, обхоплюючи чашку руками.

— Тоді мені пощастило. Ти явно не злий.

— Сьогодні — точно ні, — сміється він.

Я кидаю погляд на телефон раз. Потім ще раз. Стрілки рухаються, хвилини тягнуться, і поступово це легке відчуття комфорту починає змінюватися іншим.

Нетерплячістю.

Я знову дивлюся у бік коридору, куди пішов Арсен. Його немає.

— Чекаєш боса? — запитує Костя, помітивши мій погляд.

Я киваю.

— Так, але, здається, дарма.

Я намагаюся усміхнутися, але виходить якось не дуже. Дивне відчуття закрадається всередину. Наче він просто забув про мене.

Я зітхаю, ставлю чашку на стійку і підводжуся.

— Мені вже, мабуть, час, — кажу Кості. — Дякую за компанію.

— Заходь ще, — відповідає він щиро. — Навчу тебе робити щось складніше.

Я усміхаюся.

— Домовились.

І розвертаюся, але замість того, щоб одразу піти до виходу — зупиняюся. Погляд знову ковзає в той самий коридор.

Я вагаюся лише кілька секунд. А потім зітхаю і все-таки йду туди. Бо піти, не попрощавшись, здається ще дивнішим.

У коридорі я трохи гублюся, але майже одразу зустрічаю одну з офіціанток.

— Вибач, — звертаюся до неї. — А де кабінет Арсена?

Вона одразу киває.

— Прямо і ліворуч, останні двері.

— Дякую.

Я йду далі, і з кожним кроком відчуваю, як всередині з’являється легке хвилювання наче я роблю щось не зовсім правильне.

Зупиняюся перед дверима й одразу думаю, що можливо, це зайве. Можливо, я переходжу межу, яку переходити не варто. Але сьогодні все було інакше. Між нами щось змінилося. Я це відчувала. Тому нічого страшного не станеться, якщо я просто зайду. Правда ж?

Я тихо стукаю. І, не чекаючи відповіді, обережно відчиняю двері. Переступаю поріг.

Кабінет зустрічає мене простором і холодною стриманістю. Великі темні поверхні, ідеальний порядок, мінімум зайвих деталей.

Одна зі стін — повністю скляна, і крізь неї видно залу клубу, яка зараз здається ще більш живою на контрасті з цією тишею.

Арсен сидить за столом. Дивиться в одну точку, ніби зовсім не тут.

Я роблю ще один крок, і в цей момент його погляд різко піднімається. Фокусується на мені. І я…завмираю, бо помічаю, що це не той Арсен, з яким я сміялася. Не той, який тримав мене за руку. Не той, який грався з Ладою і сміявся так щиро, що перехоплювало подих.

Переді мною знову той самий холодний і закритий хлопець. І від його погляду по спині пробігає холод. Я одразу розумію, що щось не так.

І, можливо… Мені не варто було сюди приходити.

Я роблю ще один крок у кабінет, хоча всередині вже з’являється чітке відчуття, що краще було б просто піти. Але я вже тут, і відступати якось пізно.

— Я чекала на тебе, — кажу спокійно, хоча голос все одно звучить трохи напружено. — Але ти так і не прийшов, тому я вирішила попрощатися сама. Мені вже треба їхати на роботу.

Він мовчить. Просто дивиться на мене.

Я відчуваю, як всередині щось стискається. Я мала б зараз розвернутися і піти. Просто вийти з цього кабінету і більше не повертатися. Але після всього, що було сьогодні і перед цим, я не можу.

Повільно підходжу ближче до столу, зупиняюся навпроти нього й уважно дивлюся в його обличчя, ніби намагаюся знайти там хоч щось знайоме.

— Арсене, — кажу тихіше. — З тобою все гаразд?

І це не просто питання. Мені справді важливо. Але в наступну секунду все змінюється настільки різко, що я навіть не встигаю зреагувати.

Він підводиться. Обходить стіл — і його руки вже на моїх плечах.

Стискають їх сильно і трохи боляче. Настільки, що я мимоволі завмираю і стискаюся від того, наскільки це несподівано.

Я піднімаю на нього погляд, і в мене перехоплює подих. Його очі темні. Злі і холодні. Наче переді мною зовсім інша людина.

— Тобі не варто було сюди приходити, — каже він різко. Його голос звучить жорстко, майже ріже повітря. — І буде краще, якщо ти негайно підеш з мого клубу.