Розділ 16.1

Я йду коридором у свій кабінет швидко, майже не звертаючи уваги на людей навколо, бо зараз у мене є чітка ціль — закрити питання, яке висіло кілька днів, і повернутися назад. До неї.

Ця думка з’являється настільки природно, що я навіть не одразу це усвідомлюю, але одразу ж відганяю її, стискаючи щелепу й змушуючи себе переключитися на роботу.

У кабінеті на мене вже чекають. Двоє чоловіків у дорогих костюмах, стримані, зібрані, з тими самими холодними поглядами, які я бачу щодня в дзеркалі.

Ми вітаємося коротко, без зайвих слів, й одразу переходимо до справи. Переговори йдуть швидко, чітко, без зайвих емоцій. Саме так, як я люблю. Цифри, умови, терміни — все обговорюється без затримок, і вже за якихось двадцять хвилин ми приходимо до спільного рішення.

Папери лягають на стіл. Ручки ковзають по аркушах. Наші підписи залишаються на них. Я задоволено видихаю, відчуваючи, як напруга, що сиділа в мені весь ранок, нарешті трохи відпускає.

— З вами приємно мати справу, — кидаю рівно.

— Взаємно, — відповідають вони.

Ще кілька формальних фраз — і двері за ними зачиняються. Я на секунду заплющую очі, проводжу рукою по потилиці, а потім підходжу до вікна. Погляд сам знаходить Христю.

Вона сидить за баром, трохи нахилившись уперед, і про щось жваво розмовляє з барменом. Сміється. І він теж усміхається.

Я мимоволі хмикаю. Звісно. Мене це навіть не дивує, бо вона вміє це робити. Розташовувати до себе людей так легко, ніби в цьому немає нічого особливого. Ніби це не талант, не сила, а щось буденне. І, здається, вона навіть не усвідомлює, який вплив має.

Я дивлюся на неї довше, ніж варто було б. Згадую, як вона тягнула мене за руку в метро. Як сміялася. Як дивилася на мене там, у притулку, коли я грався з собакою.

Я ще ніколи не бачив, щоб вона так багато сміялася за один день. І… Мені це подобається. Тому що цього разу ця усмішка — не крізь сльози, не з напруження, не з бажання щось довести. А щира.

І, що найгірше… Я розумію, що сьогодні причиною цієї усмішки був я.

Я важко видихаю і відводжу погляд, стискаючи пальці в кулак.

Чудово, Арсене. Ти сам собі суперечиш.

Обіцяв триматися осторонь. Обіцяв не втручатися. Обіцяв не вестися. І що тепер?

Я збираюся повернутися до неї, вже навіть роблю крок до дверей, але… Різко зупиняюся в останню мить.

Двері відчиняються раніше, ніж я встигаю до них дійти, і всередину заходить вона. Жінка, яку я не очікував тут побачити. Жінка, яку, якщо чесно, не очікував бачити взагалі ніколи.

Я миттєво напружуюся. Плечі кам’яніють. Руки самі стискаються в кулаки.

Перша реакція — викликати охорону. Вивести її звідси. Заборонити з’являтися в цьому місці. Назавжди.

Але я стою. Просто стою і дивлюся на неї.

Вона виглядає бездоганно. Розкішний костюм, ідеально укладене волосся, впевнена постава. Наче вона прийшла на світський захід, а не до сина, якого не бачила роками.

Вона заходить упевнено, ніби має на це повне право. Усміхається широко, наче нічого не сталося. Наче нічого й не було.

— Арсене…

Її голос звучить м’яко. Майже ніжно. Вона розкриває обійми і робить крок до мене. І в цей момент щось у мені клацає. Я різко піднімаю руку і зупиняю її, не дозволяючи навіть наблизитися.

— Не треба.

Мій голос холодний. Рівний. Без жодної емоції, хоча всередині все кипить.

Останнє, що я хочу… Це обіймати жінку, яка колись просто взяла і викреслила мене зі свого життя, коли я був ще дитиною.

Вона завмирає лише на мить, коли моя рука різко зупиняє її на півкроці, але вже за секунду на її обличчі з’являється вираз образи — показовий, надто награний, ніби ми граємо якусь виставу, і вона впевнена, що я маю підіграти.

— Я скучила, — каже вона м’яко, зітхаючи так, ніби їй справді боляче. — Дуже давно хотіла тебе побачити, Арсене…

Я лише тихо фиркаю. Цей звук виходить сам по собі, без контролю, без бажання стриматися, і в ньому більше правди, ніж у всіх її словах.

Я відвертаюся від неї і йду до столу, сідаю у своє крісло, спеціально створюючи між нами дистанцію. Хоча, якщо чесно, мені хочеться, щоб між нами були не ці кілька метрів і стіл з темного дерева, а щось значно більше.

Континенти. Океани. Роки. Ті самі роки, які вона колись так легко перекреслила.

Я опускаю погляд на поверхню столу, стискаю пальці, а тоді все ж піднімаю очі на неї. І це моя помилка. Бо варто мені лише подивитися, як усередині щось неприємно стискається.

Дитячі спогади. Ті, від яких я так довго тікав.

Я не готовий до цієї розмови. Не готовий дивитися їй в очі. Не готовий визнавати, що вона взагалі існує. Для мене вона всі ці роки була мертвою.

І так, це жорстоко, але вона заслужила.

Я мовчу. І, здається, ця тиша її зовсім не бентежить. Вона спокійно підходить ближче, сідає в крісло навпроти, кладе свою дорогу сумку на стіл, ніби має на це повне право, і дивиться на мене з легким невдоволенням. Наче це я зараз поводжуся неправильно.

— Якщо чесно, — починає вона, злегка підтискаючи губи, — я очікувала більш теплого прийому.

Я піднімаю брову.

Серйозно?

— Не розумію, — продовжує вона, — як Борис міг виховати тебе таким… не доброзичливим.

Я повільно відхиляюся на спинку крісла, дивлюся на неї уважно, і відчуваю, як всередині починає підійматися холодна, дуже знайома хвиля.

Гнів.

— Справді? — мій голос звучить спокійно, навіть надто спокійно. — Ти зараз хочеш поговорити про виховання?

Я нахиляю голову трохи вбік, не відводячи від неї погляду.

— Це цікаво.

Коротка пауза.

— Особливо від людини, яка вирішила, що її дитина якось сама впорається.

Я бачу, як її обличчя на секунду змінюється. Ледь помітно. Але цього достатньо.

— Я не “вирішила”, — одразу ж відповідає вона, трохи різкіше. — У мене були причини.

Я тихо усміхаюся. Без радості.