Розділ 15

Арсен

Я сиджу у своєму кабінеті й дивлюся на екран ноутбука, але насправді не читаю жодного рядка. Цифри, звіти, графіки — все це просто розмазується перед очима, бо думки сьогодні крутяться зовсім не навколо клубу.

У клубі ще тихо. Вечір тільки починається, і основний натовп підтягнеться трохи пізніше. За скляною стіною кабінету я бачу, як бармени готують стійку, офіціанти метушаться між столами, перевіряють світло, музику, але все це проходить повз мене.

Я досі бачу перед собою іншу картину.

Золотисту собаку. Брудні лапи на моїх джинсах. І Христю, яка сміється так щиро, ніби в її світі взагалі немає нічого поганого.

Двері кабінету різко відчиняються. Я навіть не піднімаю голову, бо і так знаю, хто це.

— Ти серйозно? — лунає голос Марка.

Тепер я дивлюся на нього.

Він заходить усередину і зачиняє двері трохи сильніше, ніж потрібно. Його обличчя напружене, очі темні від злості й роздратування.

— Ти роздратований. Чому? — кажу сухо, відкидаючись у кріслі.

— Сам знаєш чому, — різко відповідає він. Марк проходить до столу і зупиняється навпроти мене. — Мені не подобається те, що сьогодні відбулося.

Я піднімаю брову. А це вже цікаво. 

— Справді?

Він проводить рукою по волоссю.

— Так, Арсене. Справді.

Кілька секунд ми просто дивимося один на одного.

— Це ж був твій план, — нарешті кажу. — Перевірити, яка вона.

— Так, але… — він різко зупиняється.

— Але що?

Він важко видихає.

— Спочатку ти придумав, що я маю зникнути на вечірці, щоб ти відвіз її додому. Потім сьогодні я спеціально не прийшов на зустріч з її братом…

— І?

— І вона провела цей день з тобою, — каже він.

Я ледь усміхаюся. Сам не розумію, чому мені так подобається бачити друга таким роздратованим.

— Очевидно.

Марк дивиться на мене довше.

— Мені не подобається твоя ідея. Ми маємо зупинитися.

— Чому? — питаю спокійно.

Він мовчить кілька секунд, а потім каже:

— Бо між вами явно є якась хімія. А мені це не подобається. 

— Думаєш, що вона таки піде до мене від тебе? — усміхаюсь.

— Ні, не піде, — фиркає. — Просто не хочу бачити вас разом. До того ж сьогодні Христя сказала дещо про тебе.

Я не рухаюся, але всередині щось напружується. Стає цікаво.

— І що ж?

Марк опускається в крісло навпроти та усміхається.

— Вона сказала, що ти ніколи не подивишся на неї як на дівчину.

Я тихо фиркаю. Можливо, вона і має рацію. 

— І вона права, — киваю. 

— І що вона взагалі не в твоєму стилі, — продовжує він.

Я стискаю щелепу, але так, щоб Марк не помітив. 

— Теж правда.

Марк дивиться на мене уважно.

— Але знаєш, що мене дивує?

— Що? — вдаю, що мене дуже цікавить люстра в кабінеті.

— Тебе це чомусь дратує.

Я відчуваю, як у грудях щось неприємно стискається, і це мене бісить ще більше. Бо він має рацію.

Я проводжу рукою по обличчю і відвертаюся до вікна.

— Ти щось відчув до неї? — раптом питає Марк.

Я різко дивлюся на нього. Дратуюсь ще більше.

— Не верзи дурниць.

— Тоді чому ти такий напружений?

Я мовчу. Бо сказати правду — означає самому собі зізнатися в речах, які мені зовсім не подобаються.

Сьогодні я провів з нею майже весь день. І мої відчуття… дивні. І це ще дуже м’яко сказано.

Я відкидаюся в кріслі й кілька секунд мовчу, дивлячись кудись повз Марка — у темне скло, за яким уже починає оживати клуб. Світло неонових ламп відбивається у вікні, але я бачу там зовсім не танцмайданчик.

Я знову бачу золотисту собаку і Христю, яка сміється так, ніби в її житті ніколи не було нічого брудного.

Я стискаю щелепу.

— Знаєш що, — кажу нарешті, — можливо, ти мав рацію.

Марк піднімає брову.

— У чому?

Я проводжу рукою по потилиці й дивлюся на нього прямо.

— Можливо, вона справді така, як ти про неї говориш.

Він мовчить, але я бачу, що слухає уважно. І, здається, він трохи шокований.

— Можливо, вона справді хороша людина, — продовжую. — Любить собак, допомагає притулкам, не женеться за грошима, не поводиться як половина тих… — я махаю рукою в бік залу, — кого ми бачимо тут щодня.