Розділ 14.1

Я стою між ними і відчуваю, як повітря навколо стає густішим з кожною секундою. Наче дві грозові хмари раптом зійшлися над моїм двором й ось-ось вибухнуть блискавкою.

Марк не відпускає моєї руки. Його пальці стискають зап’ястя так, ніби він боїться, що я зараз просто зникну. Його погляд гарячий, сердитий і водночас… якийсь розгублений.

— Я запитав, де ти була, Христю, — каже він напружено.

Я різко висмикую свою руку.

— А я скажу інше, — відповідаю сердито. — Де ти був сьогодні, Марку?

Він на секунду завмирає.

— Що?

— Ти пропустив зустріч з моїм братом, — кажу я вже голосніше. — І навіть не спромігся нормально пояснити, чому. Тому, якщо чесно, зараз ти взагалі не маєш права нічого від мене вимагати.

Марк стискає щелепу, але замість того, щоб відповісти мені, він раптом переводить погляд за моє плече на Арсена. Я навіть не озираюся — і так відчуваю, що він стоїть позаду. Спокійний, мовчазний і небезпечно зосереджений.

Марк дивиться на нього так, ніби бачить перед собою ворога.

— Я взагалі не розумію, якого чорта, — каже він різко, — мій найкращий друг проводить цілий день з моєю дівчиною.

Його слова повисають у повітрі. Я відчуваю, як у грудях піднімається хвиля злості.

— Нічого такого не сталося, — кажу твердо. — Ми просто відвідали одне місце. І Арсен мені допоміг.

Я роблю крок вперед.

— Бо ти, Марку, останнім часом постійно кудись зникаєш.

Марк роздратовано проводить рукою по обличчю, ніби намагається стерти з себе втому і нерви разом.

— Христю, я ж пояснив…

— Ні, — перебиваю. — Ти нічого не пояснив.

Я дивлюся на нього і раптом ловлю себе на дивному відчутті. Я ніби… не впізнаю його. Переді мною стоїть хлопець, якого я знала як веселого, легкого, уважного. А зараз він виглядає так, ніби його дратує абсолютно все — я, Арсен, ця ситуація, навіть власні думки.

— Я не зробила нічого поганого, — кажу тихіше, але впевнено. — Я просто прожила свій день без тебе. І так, Арсен мені допоміг. Хоча на його місці мав бути ти. 

Я на секунду переводжу погляд на нього. Він досі мовчить.

— І між нами нічого немає, — додаю, знову дивлячись на Марка. — Абсолютно нічого. А ти мав би довіряти і йому, і мені.

Марк нічого не відповідає. Його очі темніють. А я раптом відчуваю, як у грудях стискається щось зовсім інше.

— Бо знаєш що? — кажу тихіше. — Чи можу я довіряти тобі після того, як ти кілька разів просто зникав і до пуття так і не пояснив, що відбувається? Це вже велике питання, Марку.

Марк дивиться на Арсена так, ніби чекає, що той зараз щось скаже. Або хоча б виправдається. Але Арсен мовчить.

Я відчуваю його присутність позаду — спокійну, стриману, і в цій тиші є щось таке, що тільки сильніше натягує нерви між нами трьома. Потім Арсен раптом робить крок назад.

Я повертаю голову і бачу, як він дивиться на мене лише секунду. Його погляд важкий, але водночас спокійний.

— Христю, — каже він тихо. — Я поїду. Думаю… вам варто поговорити.

Я на секунду гублюся, а потім киваю.

— Дякую… за сьогодні.

Він нічого більше не говорить. Лише коротко переводить погляд на Марка, і в цьому погляді я не можу прочитати нічого — ні злості, ні провини, ні виправдань. Просто щось холодно-спокійне.

За кілька секунд він сідає в автомобіль. Двигун тихо оживає, фари освітлюють двір, і авто повільно виїжджає на дорогу, залишаючи нас із Марком удвох.

Коли машина зникає за поворотом, Марк робить крок до мене, а потім ще один. Його плечі трохи опускаються, наче разом із від’їздом Арсена з нього спадає частина напруги.

Він обережно бере мої руки у свої. Його долоні теплі.

Я піднімаю на нього очі і бачу в них те, що завжди змушує мене танути — провину. Справжню.

Я важко видихаю. Я злюся на нього. Дуже. Але поруч із ним… чомусь ніколи не можу триматися до кінця.

— Ти справді мене сьогодні дуже підвів, Марку, — кажу тихо.

Він опускає голову на секунду.

— Я знаю.

— Мій брат… — додаю. — Це було важливо для мене.

Він проводить рукою по моїх пальцях, стискаючи їх трохи міцніше.

— Цього більше не повториться, — каже він серйозно. — Обіцяю.

Я дивлюся на нього мовчки.

— З твоїм братом я обов’язково зустрінуся, — продовжує він. — І… я більше не буду ось так зникати. Без пояснень.

Його голос звучить щиро. Він нахиляється й обережно цілує мене в щоку.

— Пробач.

Я на секунду заплющую очі і знову роблю те, що робила вже не раз. Пробачаю. Хоча цього разу всередині залишається осад. Значно більший, ніж раніше.