Розділ 13

Я дивлюся на Арсена і майже впевнена, що зараз усе закінчиться дуже передбачувано.

Він подивиться на бруд, на собак, на Ладу, яка вже залишила сліди лап на моїх джинсах, і просто розвернеться. Скаже щось саркастичне у своєму стилі, сяде у свою дорогу машину і поїде назад у свій ідеальний світ — до клубів, дорогих ресторанів і людей, які ніколи не заходять у місця на кшталт цього.

Я майже готова до цього. Але замість цього Арсен раптом робить крок вперед. А потім… сідає навпочіпки поруч зі мною.

Я настільки здивована, що навіть на секунду перестаю дихати. Він повільно простягає руку до Лади. Собака дивиться на нього уважно, трохи недовірливо. Її хвіст на мить завмирає, а вуха насторожено піднімаються. Але триває це лише кілька секунд.

Потім Лада робить обережний крок до нього, нахиляє голову і торкається його долоні носом. А за мить… облизує його руку.

Арсен тихо сміється.

— Привіт, красуне, — каже він неголосно й обережно чухає її за вухом.

І цього вистачає. Лада миттєво визнає в ньому “свого”.

Вона підходить ближче, кладе лапи йому на коліна і без жодних вагань проводить мокрим носом по його щоці.

Я завмираю.

Мені здається, що ось зараз усе зіпсується. Що він різко відсторониться, витре обличчя, скривиться і скаже щось на кшталт: “Ну все, досить цього цирку.”

Але нічого подібного не відбувається. Навпаки. Арсен раптом сміється. Голосно. Щиро. Так, що на секунду і в мене, і у Лади ніби завмирає серце.

Я ніколи… ніколи не бачила його таким. Він дозволяє Ладі лизати його руку, дозволяє їй ставити лапи на його дорогі темні джинси, бруднити його футболку, і зовсім не звертає на це уваги.

Він гладить її, чухає за вухами, інколи легенько відштовхує, коли вона занадто активно намагається дістатися до його обличчя, і знову сміється.

Цей сміх звучить настільки живо, що я не можу відірвати від нього очей. Бо зараз переді мною наче зовсім інша людина. Не той холодний, різкий, саркастичний Арсен, якого я бачила в клубі. А хтось інший.

Коли наші погляди зустрічаються, я навіть не намагаюся приховати свого шоку. Він помічає це і знову сміється, трохи тихіше.

— Не дивись на мене так, Христю, — каже він. — Наче я щойно зробив щось неможливе.

Я лише кліпаю очима.

— Просто… — починаю, але не знаходжу слів.

Він зітхає і знову проводить рукою по спині Лади.

— Мені завжди подобались собаки, — каже він спокійніше. — Просто з певних причин я ніколи не мав можливості тримати одну вдома.

Я трохи нахиляю голову.

— У мене майже така ж історія, — відповідаю тихо. — У мого брата сильна алергія на шерсть.

Я дивлюся на Ладу, яка тепер уже лежить між нами, задоволено махаючи хвостом.

— Тому це місце… — додаю, озираючись довкола. — Мій маленький прихисток.

Я проводжу рукою по м’якій шерсті Лади.

— І, можливо… — усміхаюся трохи мрійливо, — колись у майбутньому я таки візьму собі одну собаку.

Лада піднімає голову, ніби почула щось важливе. А Арсен дивиться на мене так уважно, що я раптом відчуваю, як у грудях стає трохи тепліше.

Я ще кілька хвилин сиджу поруч із Ладою, гладжу її теплу шерсть і намагаюся запам’ятати цей момент, бо він здається мені дивним і дуже правильним одночасно. Лада задоволено сопе, поклавши голову мені на коліна, а поруч із нами стоїть Арсен, який щойно сміявся так щиро, що я досі не можу прийти до тями.

Але раптом він підводиться.

Я мимоволі проводжаю його поглядом і бачу, як він підходить до Ігоря, який стоїть трохи осторонь, спершись плечем на огорожу одного з вольєрів і спостерігаючи за нами з легкою усмішкою.

Арсен зупиняється перед ним, і я піднімаюся на ноги, не відриваючи очей від цієї сцени.

— Скажи, — говорить Арсен спокійно, але абсолютно серйозно, — що потрібно цьому притулку? Чим я можу допомогти?

Ігор на секунду дивиться на нього здивовано, наче не зовсім вірить, що почув це питання правильно. Потім проводить рукою по потилиці і знизує плечима.

— Якщо чесно… — каже він, трохи усміхнувшись. — Було б непогано закупити корм. І ще вітаміни для собак. Їх тут багато, а витрати ростуть швидше, ніж ми встигаємо щось назбирати. Але це, звісно, лише якщо у тебе є таке бажання.

Арсен навіть не вагається. Він лише киває, а потім повертається до мене і простягає руку.

— Ходімо, — каже він так, ніби це найочевидніше рішення у світі. — Поїдемо в зоомагазин і купимо все, що потрібно.

Я дивлюся на його руку кілька секунд, все ще трохи розгублена.

Але потім вкладаю свою долоню у його.

— Добре, — тихо відповідаю.

Перед тим як піти, я нахиляюся до Лади, тріпаю її за вухо і тихо кажу:

— Я скоро повернуся, красуне.