Розділ 12.1

Коли ми проходимо крізь ворота, шум стає гучнішим у кілька разів. Гавкіт лунає з усіх боків одразу, і на секунду здається, ніби весь притулок ожив. Уздовж доріжки стоять десятки вольєрів, і в кожному з них — собаки, які дивляться на нас із надією.

Ігор іде попереду, проводячи нас між рядами кліток.

— Обережно, тут після дощу трохи багнюка, — кидає він через плече.

Я майже не слухаю. Мій погляд ковзає від одного вольєра до іншого. Собаки гавкають, бігають вздовж огорож, деякі піднімаються на задні лапи, ніби намагаються дотягнутися до мене крізь металеву сітку.

— Привіт, красунчику… — тихо кажу я одному. — І тобі привіт… о, а ти виріс…

Але я знаю, що не зможу приділити увагу всім, і тому шукаю очима лише одну.

Ту, заради якої я насправді приїхала. Ту, до якої кожного разу біжу першою.

Я оглядаю вольєри один за одним і раптом розумію, що не бачу її. Моє серце трохи стискається.

— Ігорю… — починаю, зупиняючись.

Він одразу помічає мій погляд і усміхається.

— Спокійно, — каже він. — З Ладою все добре.

Я видихаю.

Лада. Золотистий лабрадор із м’якою шерстю і великими карими очима, які дивляться так, ніби розуміють більше, ніж багато людей. Її привезли сюди кілька місяців тому. Колишні господарі просто залишили її біля воріт із запискою, що більше не можуть утримувати собаку. І з того дня вона стала для мене особливою.

— Вона чекає на тебе, — додає Ігор. — Як завжди.

Я відчуваю, як усередині все теплішає, і тільки тоді раптом усвідомлюю ще одну річ. Я досі тримаю Арсена за руку. І не просто тримаю — фактично тягну його за собою, як на буксирі.

Я навіть не помітила, як це сталося. А він… свою руку не прибрав.

Я на секунду переводжу на нього погляд. Арсен мовчить. Його очі уважно ковзають по території притулку, по вольєрах, по собаках, які намагаються привернути нашу увагу. І виглядає він щиро зацікавленим.

Ще дивніше те, що він зовсім не звертає уваги на власні кросівки. Білосніжні, явно дуже дорогі, які тепер уже зовсім не білосніжні. Бруд липне до підошви, пил осідає на тканині, і все це — через мене.

Я тихо зітхаю.

— Пробач… — шепочу, кивнувши на його взуття.

Арсен опускає погляд, дивиться на кросівки, а потім знову на мене. І раптом ледь усміхається.

— Це всього лише кросівки, Христю, — каже він спокійно.

І чомусь від цих слів мені стає тепліше, ніж від будь-якого компліменту.

Гавкіт раптом стає гучнішим, і якийсь особливо знайомий звук прорізає весь той хаос собачих голосів, що лунають навколо. Я навіть не встигаю нічого сказати Арсену, бо миттєво повертаю голову в той бік, звідки він долинає.

І одразу бачу її.

Через усе подвір’я, здіймаючи лапами пил і землю, до мене мчить Лада. Її золотиста шерсть переливається на сонці, вуха смішно підстрибують на кожному кроці, а хвостом розмахує так активно, що здається — ще трохи, і вона просто злетить у повітря від радості.

— Ладо! — вигукую, навіть не помічаючи, як мій голос стає набагато голоснішим і щасливішим.

Я різко забираю свою руку з руки Арсена, вже за секунду присідаю, ледве встигнувши розставити руки, бо Лада буквально врізається в мене всім своїм тілом.

Її теплий язик одразу ж опиняється на моєму обличчі.

— Ей! Спокійно, дівчинко! — сміюся, намагаючись хоча б трохи врятуватися від цього шаленого потоку собачої любові. — Я теж за тобою скучила!

Лада радісно скавчить, лиже мої щоки, підборіддя, ніс, і я лише голосно сміюся, обіймаючи її за шию і притискаючи до себе. Вона пахне травою, землею і ще чимось дуже знайомим, таким домашнім, що серце стискається від тепла.

— Ти моя хороша… — шепочу, гладячи її по спині. — Ти моя найкраща дівчинка…

Я настільки занурена в цю радість, що навіть не помічаю, як над нами продовжують стояти двоє чоловіків. Лише через кілька секунд відчуваю їхні погляди. Ігор дивиться на нас із м’якою усмішкою, склавши руки на грудях, ніби спостерігає за сценою, яку бачив уже десятки разів.

А от Арсен… Арсен виглядає так, ніби щойно побачив щось абсолютно неможливе. Його брови трохи підняті, погляд уважний і водночас розгублений, і на секунду мені здається, що він справді не знає, що з усім цим робити.

Наче перед ним не дівчина його друга, а якийсь інопланетянин.

Я нарешті підводжуся, все ще сміючись, і Лада одразу притискається до моєї ноги, продовжуючи радісно махати хвостом так активно, що той мало не збиває з ніг.

Я тріпаю її за м’яке вухо.

— Знайомся, — кажу, дивлячись на Арсена з усмішкою. — Це найкраща собака у світі.

Лада ніби розуміє, що мова йде про неї, бо одразу випинає груди вперед і ще голосніше махає хвостом.

— Її звати Лада, — додаю. — І вона тут головна красуня.