Розділ 12

Я ще кілька секунд мовчу після його пропозиції, ніби зважую, чи варто справді погоджуватися на щось подібне, бо ще кілька тижнів тому сама думка про те, щоб провести час наодинці з Арсеном, здалася б мені абсолютно божевільною. Але зараз усе виглядає трохи інакше. Можливо, через те, що день уже встиг зіпсуватися настільки, що гірше просто не буде. А можливо, через те, що поруч із ним я більше не відчуваю тієї напруженої тривоги, яка була раніше.

— Насправді… — починаю я повільно, дивлячись на нього уважніше. — Мені потрібно з’їздити в одне місце. Якщо ти не проти, можеш скласти мені компанію.

Арсен дивиться на мене кілька секунд, наче оцінює, чи це пастка, чи просто дивна пропозиція.

— Поїхали, — каже він зрештою без зайвих питань.

Ми сідаємо в його машину, і я відчуваю знайоме легке збентеження, коли зачиняються двері й простір салону знову стає надто маленьким для двох людей, які ще зовсім недавно майже не могли нормально розмовляти.

Але тепер усе трохи інакше. Я навіть ловлю себе на думці, що поруч із ним уже не так складно дихати. І це… мабуть, хороший знак.

Я дістаю телефон, відкриваю навігатор і швидко вбиваю адресу, після чого кладу його на панель.

Арсен заводить машину, і ми виїжджаємо на дорогу. Кілька хвилин він мовчить, але коли стрілка на навігаторі показує, що маршрут веде за місто, він трохи піднімає брову.

— Ми кудись далеко їдемо, — каже він спокійно. — Куди саме?

Я дивлюся на нього з легкою усмішкою.

— Це сюрприз.

— Сюрприз? — перепитує він.

— Так. Тому тобі просто доведеться мені довіритися.

Він кілька секунд мовчить, а потім куточок його губ ледь помітно піднімається.

Арсен повертає голову і дивиться на мене таким дивним, уважним поглядом, від якого мої щоки раптом починають зрадницьки теплішати.

Я миттєво відвертаюся до вікна. Взагалі не уявляю, про що він зараз думає. Але, здається, він усе ж вирішує не ставити більше запитань.

— Добре, — каже він просто. — Сюрприз — так сюрприз.

Ми їдемо далі.

Місто поступово залишається позаду, будинки стають нижчими, дороги — тихішими, і повітря за вікном виглядає навіть трохи чистішим. Я дивлюся вперед, інколи поглядаю на навігатор і сама ловлю себе на тому, що трохи хвилююся, бо не знаю, як він сприйме те місце.

Коли ми нарешті з’їжджаємо з основної дороги й звертаємо на вузьку вулицю промислової зони, Арсен сповільнює авто.

Попереду з’являються високі металеві ворота. Він зупиняється.

Кілька секунд дивиться на паркан, на територію за ним, а потім переводить погляд на мене.

— Ми на місці?

— Так, — киваю я і відчиняю двері.

Ми виходимо з машини, і я відразу відчуваю знайомий запах — суміш пилу і трави. Арсен тим часом зацікавлено озирається довкола, явно намагаючись зрозуміти, куди саме я його привезла.

Я підходжу до воріт і тягнуся до старого дзвінка, і саме в ту мить, коли натискаю його, за парканом раптом починає лунати гавкіт.

Багато гавкоту. Дуже багато.

Ми стоїмо біля воріт кілька хвилин, і за цей час гавкіт за парканом лише посилюється, ніби всі мешканці цього місця одночасно вирішили повідомити, що до них приїхали гості. Я чую, як Арсен поруч тихо видихає, і краєм ока бачу, як він намагається розгледіти, що саме відбувається за високим металевим парканом.

Я повертаю голову до нього.

— До речі… — кажу, ніби між іншим. — У тебе немає алергії на шерсть?

Він дивиться на мене з легкою підозрою.

— Ні, — відповідає повільно. — Але тепер мені ще цікавіше, куди ти мене привезла.

Я лише загадково усміхаюся.

— Скоро дізнаєшся.

У цей момент за воротами чути кроки, скрип замка, і хвіртка нарешті відчиняється.

Перед нами з’являється чоловік років тридцяти. У нього довге кучеряве волосся, зібране в недбалий хвіст, кількаденна щетина і старий одяг, який явно пережив не один день роботи — джинси в плямах бруду, розтягнута футболка і куртка, на якій видно сліди лап.

Арсен повільно оглядає його з голови до ніг, і я майже фізично відчуваю, як у його голові починають формуватися якісь дуже неправильні висновки.

Я ж просто усміхаюся і, не думаючи ні секунди, роблю крок вперед та обіймаю чоловіка за шию, коротко цілуючи його в щоку.

— Ігорю! — кажу радісно.

Він голосно сміється і легко тріпає мене по волоссю.

— Христю! Я вже думав, ти нас зовсім покинула.

Я відступаю на крок, і в цю ж секунду помічаю обличчя Арсена. Він виглядає так, ніби зараз або вибухне, або поставить сотню запитань одразу.

Його погляд темний, уважний і явно дуже, дуже підозрілий. Я майже бачу, як у його голові крутяться думки. І майже впевнена, що думає він зовсім не те.

— Арсене, — швидко кажу, вирішивши не затягувати цей момент, — знайомся. Це Ігор.

Він трохи нахиляє голову.

— Брат моєї подруги Кіри, — додаю я. — І він — власник цього місця.

Арсен переводить погляд з Ігоря на ворота, за якими тим часом лунає ще гучніший гавкіт.

— Цього місця? — повільно перепитує він.

— Так, — киваю я.

Він знову дивиться на ворота.

— Тобто… — він робить паузу, ніби перевіряє, чи правильно зрозумів. — Притулок для тварин?

Я усміхаюся і киваю.

— Саме так.

Арсен ще раз дивиться на ворота, потім — на мене. Я роблю крок до нього і простягаю руку.

Він дивиться на мою долоню зі щирим здивуванням.

Я навіть на мить затримую подих, бо, чесно, очікую, що зараз він просто розвернеться, сяде у свою дорогу машину і поїде геть, бо це зовсім не його світ. Не той, до якого він звик.

Але замість цього Арсен повільно простягає руку вперед і вкладає свої пальці у мої.