Розділ 10.1

Після навчання я знову йду на роботу, і цього разу сама собі не зізнаюся, чого саме чекаю, але кожного разу, коли двері кафе відчиняються й над ними дзвенить дзвіночок, мій погляд миттєво злітає вгору.

Я ловлю себе на цьому й тихо злюся.

Чому я знову хочу побачити Арсена? 

“Мабуть, щоб подякувати”, — відповідаю сама собі. 

Просто подякувати. Бо вчора я була надто шокована, надто розгублена, і не до кінця пам'ятаю, що саме йому говорила. 

Але Арсен не з’являється. Ні того дня. Ні наступного.

Кілька днів минають у дивному, ледь помітному очікуванні, яке я вперто намагаюся ігнорувати. Я працюю, навчаюся, зустрічаюся з Марком, сміюся з Кірою, але щоразу, коли чую звук дзвінка над дверима, серце все одно на мить завмирає.

І щоразу це не він.

Я кажу собі, що це й на краще. Що так простіше. Що так правильно. Якщо Арсен не з'являється — отже, так і має бути. 

А потім настають вихідні. Субота. День, коли я маю познайомити Марка з Ванею.

Ми домовляємося зустрітися в невеликому кафе неподалік центру. Я йду туди разом із братом, і він дорогою не замовкає ні на хвилину.

— Тільки не хвилюйся, — каже він із ледь помітною усмішкою. — Я не кусаюся. Якщо твій Марк нормальний, усе буде добре.

— Ваню, будь ласка, — зітхаю я. — Не починай.

— Я й не починаю, — сміється він. — Просто хочу переконатися, що він розуміє, яка ти в нас цінна.

Його слова гріють, але водночас змушують нервувати ще більше. Я хвилююся. Не знаю чому, але хвилююся так, ніби це іспит. Ніби від цієї зустрічі залежить щось більше, ніж просто перше враження.

Ми підходимо до кафе, заходимо всередину, і я одразу оглядаю зал. Марк ще не прийшов.

— Він запізнюється? — спокійно питає Ваня, розглядаючи інтер’єр.

— Ні… мабуть, просто в дорозі, — відповідаю, хоча погляд мимоволі ковзає до телефону.

Я перевіряю повідомлення. Порожньо.

Ми сідаємо за столик біля вікна. Ваня щось жартує про те, що в нього є список запитань, які він обов’язково поставить, і я сміюся, але всередині з’являється легке, ледве помітне занепокоєння.

Я дивлюся на двері і чекаю. Минає десять хвилин. Потім п’ятнадцять. Я намагаюся не дивитися щохвилини на телефон, але рука сама тягнеться до нього. Набираю Марка вперше — довгі гудки. Ніхто не відповідає.

— Може, в заторі, — спокійно каже Ваня, гортаючи меню.

Я киваю, хоча всередині вже починає наростати легке роздратування.

Набираю вдруге. Знову без відповіді. Втретє — і цього разу виклик просто скидається. Я завмираю, дивлячись на екран.

Серце неприємно стискається. Це вже не просто запізнення. Це безвідповідально.

— Все нормально? — питає Ваня, уважно дивлячись на мене.

— Так, — відповідаю надто швидко. — Просто не бере слухавку.

Але всередині мене вперше за весь час з’являється злість. Справжня. Гостра. Марк не вперше так поводиться, але саме цього разу мене це зачіпає, бо він знає, що ця зустріч дуже важлива для мене, і ігнорує її. 

Я знову дивлюся на двері — і саме в цю мить вони відчиняються і заходить Арсен. Я впізнаю його одразу.

Темні джинси, чорна сорочка, що ідеально сидить на плечах, дорогий годинник, впевнена постава. Він прямує до стійки, щоб зробити замовлення, і я майже автоматично відводжу погляд, бо відчуваю дивне змішання емоцій — несподіваність, напругу, і щось ще, що не хочу називати.

Але раптом він помічає мене. Я бачу, як його погляд фокусується. Як він на секунду завмирає, теж здивований.  І змінює маршрут.

Він не йде до столика, який щойно обрав. Він іде просто до нас. Ваня теж помічає його рух і піднімає очі. І буквально завмирає.

Бо Арсен — ефектний. Надто ефектний, щоб залишитися непоміченим. У дорогому одязі, з тією самою холодною впевненістю в погляді, він виглядає так, ніби належить зовсім іншому світу.

Він зупиняється біля нашого столика.

— Не очікував побачити тебе тут, Христю, — каже він рівно, але в голосі є ледь помітна усмішка.

Я відчуваю, як Ваня переводить погляд із нього на мене.

— Познайомиш? — спокійно питає брат, але я добре знаю цей тон.

Він уже оцінює. І я розумію, що цей день стає ще складнішим, ніж я очікувала.