Розділ 10

Ми з Марком їдемо до мене додому, і я дивлюся у вікно на знайомі вулиці, які повільно ковзають повз, на жовте світло ліхтарів, що розтікається по склу, і намагаюся зібрати думки, які весь день розбігаються в різні боки, не даючи мені спокою.

Він щось розповідає про університет, про якісь справи, які треба владнати найближчим часом, але я ловлю себе на тому, що відповідаю автоматично, ніби частина мене присутня тут, поруч із ним, а інша — досі стоїть посеред кафе, біля розбитої чашки й темної калюжі кави.

Я не розповідаю йому. Не кажу ні слова про те, що сталося сьогодні. І сама не до кінця розумію, чому.

Можливо, тому що не хочу, щоб він знову відчув провину. Можливо, тому що не хочу, щоб між ним та Арсеном спалахнув новий конфлікт. А можливо… тому що те, що зробив Арсен, було настільки несподіваним і незрозумілим, що я сама ще не встигла це осмислити.

Це було щось неймовірне. І зовсім на нього не схоже.

Я хочу залишити це для себе. Прокрутити в голові. Розкласти по поличках. Зрозуміти, що це було — імпульс, характер, чи щось більше.

Коли машина зупиняється біля мого під’їзду, Марк глушить двигун і знову повертається до мене з тією ж винуватою ніжністю в очах.

— Христю, мені досі соромно за вчорашнє, — каже він тихо. — Я не хотів, щоб усе так вийшло.

Я усміхаюся і торкаюся його руки.

— Я ж сказала, що все добре.

Він нахиляється ближче, цілує мене — м’яко, обережно, ніби боїться знову щось зіпсувати, і в цьому поцілунку стільки тепла, що я на мить забуваю про все інше.

Виходжу з автомобіля, махаю йому рукою, і він чекає, поки я зайду в під’їзд.

Я повертаюся додому абсолютно щасливою і водночас — дивно розгубленою.

У квартирі тихо. Батьки вже сплять, брат, мабуть, теж. Я обережно проходжу до своєї кімнати, переодягаюся, лягаю в ліжко й вимикаю світло.

Темрява огортає кімнату, але сон не приходить. Я дивлюся в стелю й раз за разом прокручую в голові той момент. Чоловік, що стискає моє зап’ястя. І руки Арсена на моїй талії.

Його голос, коли він питав, чи мені боляче. Його погляд — злий, небезпечний, але спрямований не на мене, а на того, хто мені зашкодив.

Це так дивно. Раніше нічого подібного не було. І все склалося так, що поряд опинився саме він.

На секунду в голову приходить абсурдна думка — а раптом це якось підлаштовано? Раптом це випадковість лише на перший погляд?

Я тихо сміюся в темряві.

Ні.

Кому це потрібно? Навіщо?

Це звучить як сюжет дешевого серіалу, а не реальне життя.

Мабуть, просто так мало бути. Мабуть, це був звичайний збіг.

Але чомусь серце стискається щоразу, коли я згадую, як він дивився на мене — не як на проблему, не як на “сіру мишу”, а як на когось, за кого варто було заступитися.

І саме це не дає мені заснути.

Зранку на кухні пахне свіжою кавою й маминою яєчнею, і цей запах завжди повертає мене в якийсь простий, безпечний стан, ніби в цьому домі нічого поганого статися не може. Ми сидимо за столом утрьох — тато вже пішов на роботу, брат із мамою жартують між собою про щось своє, і я ловлю себе на тому, що мені подобається оцей звичайний шум родини.

Ваня, як і очікувалося, не втрачає нагоди:

— Ну що, — каже він, відпиваючи каву й дивлячись на мене поверх чашки, — коли я нарешті познайомлюся з твоїм Марком?

Я закочую очі, але усміхаюся.

— Він не проти, — відповідаю спокійно. — Просто зараз постійно університет і робота. Можливо, на вихідних. Якщо всі будуть вільні.

— На вихідних звучить краще, — киває брат. — Я хочу подивитися на нього зблизька.

— Ваню, — зітхаю я, — це ж не допит.

— Побачимо, — хмикає він, але в його голосі більше турботи, ніж суворості.

Я швидко доїдаю сніданок, прощаюся з мамою й виходжу з дому з легким хвилюванням. Біля входу в університет мене, як завжди, чекає Кіра. Вона одразу помічає, що я якась задумлива, і щойно ми починаємо підніматися сходами до аудиторії, я вирішую більше не тримати це в собі.

— Слухай… — починаю, — вчора в кафе сталося дещо.

Вона зупиняється.

— Що саме?

І я розповідаю. Про розбиту чашку. Про того чоловіка. Про те, як він схопив мене за зап’ястя. І про те, як Арсен втрутився.

Кіра мало не перечіплюється через власні ноги просто посеред коридору.

— Ти серйозно?! — вона дивиться на мене так, ніби я щойно сказала, що бачила привида. — Арсен? Той самий Арсен?

— Той самий, — киваю й не можу стримати короткого сміху. — Повір, я сама шокована.

Але Кіра не сміється. Вона зупиняється біля вікна, схрещує руки на грудях і дивиться на мене уважніше.

— Це дуже дивно, Христю, — каже вона повільно. — Я не можу повірити, що він просто так вирішив тебе захистити. Не той тип.