Розділ 9.1

Я стою посеред кафе, ніби вкопана, і не можу зрушити з місця, бо те, що щойно сталося, настільки вибиває мене з рівноваги, що думки розсипаються в голові, як ті уламки чашки, які ще лежать біля столика.

Я дивлюся на Арсена і не впізнаю його.

Не того самовпевненого, холодного хлопця, який звик дивитися на мене зверхньо, а зовсім іншого — жорсткого, різкого, небезпечного.

І водночас… такого, що став між мною і проблемою без жодного сумніву.

Несподівано він підходить ближче і дуже обережно торкається мого зап’ястя — саме того, яке кілька хвилин тому стискали чужі пальці.

Його дотик цього разу інший. Не різкий. Не провокативний. Обережний. Він розвертає мою руку до себе й уважно розглядає шкіру, ніби там може бути щось, що його справді хвилює.

Я дивлюся на нього, і шок ніяк не минає.

— Болить? — питає він тихо, піднімаючи на мене стривожений погляд.

Я відкриваю рот, але слова не знаходяться.

— Я… не знаю, — зрештою відповідаю чесно. — Просто це вперше таке.

Голос звучить тихіше, ніж я хотіла. Він зітхає — глибоко, ніби намагається стримати щось у собі.

І раптом, не питаючи дозволу, бере мене за руку й веде за собою.

— Арсене… — починаю, але він уже штовхає двері службового приміщення, повністю ігноруючи напис “Стороннім вхід заборонено”.

Він заходить просто на кухню, де кухарі й офіціанти завмирають, здивовано дивлячись на нас, але ніхто не наважується щось сказати. Арсен підводить мене до раковини і підставляє мої руки під струмінь холодної води. Вона різко торкається шкіри, і я здригаюся. Саме в цю мить, коли холод проходить по зап’ястях, я ніби повертаюся до реальності.

Я висмикую руки з його долонь.

— Все добре, — кажу швидко. — Справді. Тобі краще піти. Гостям не можна тут перебувати.

Він дивиться на мене так, ніби я щойно сказала щось абсолютно безглузде. Без слів бере зі столу чистий рушник і сам обережно витирає мої руки, його рухи повільні, уважні, майже… турботливі.

— Не хвилюйся, — каже він тихо. — Цей тип тут більше не з’явиться.

Я можу лише кивнути. Серце досі б’ється занадто швидко, але вже не від страху.

Я розгублена. Збентежена. І абсолютно не готова до того, що щойно сталося. Бо останнє, що я могла уявити, це те, що саме Арсен стане на мій захист. Хлопець, якому, здавалося б, байдуже до всіх і до всього. Особливо до мене. 

Арсен іде без зайвих слів. Просто кидає короткий погляд на мене — не насмішкуватий, не зверхній, а якийсь дивно спокійний — і, ніби переконавшись, що я стою на ногах і більше ніхто мені не загрожує, розвертається та виходить із кухні.

Я ще кілька секунд стою на місці, стискаючи в руках рушник, і лише тоді розумію, що навіть не встигла нічого сказати.

Не подякувала. Не спитала, чи він у порядку. Не сказала нічого.

Решта зміни минає, ніби в тумані. Я автоматично протираю столики, приймаю оплату, допомагаю Софії закривати касу, але в голові знову й знову прокручується той момент — його рука на моїй талії, його голос, його зосереджений погляд, коли він питав, чи мені боляче.

Коли ми нарешті зачиняємо двері й у кафе стає тихо, я знімаю фартух і відчуваю втому, яка накриває з головою. Я виходжу на вулицю, вдихаючи прохолодне вечірнє повітря. 

Роблю кілька кроків уперед — і раптом бачу знайому автівку. Марк. Він стоїть, спершись плечем об стіну неподалік, і щойно помічає мене, одразу ж відштовхується від неї й іде назустріч.

Я відчуваю, як напруга, яка тримала мене весь день, розчиняється. Полегшено видихаю і майже біжу до нього.

Він одразу ж обіймає мене — тепло, міцно, так, що я відчуваю його серцебиття крізь футболку.

— Привіт, — каже він тихо, притискаючи мене до себе. — Як ти?

Я заплющую очі на секунду й дозволяю собі просто бути в цих обіймах.

— Тепер добре, — відповідаю щиро.

Його руки навколо мене — це щось знайоме, стабільне, правильне. І після всього, що сталося сьогодні, мені саме цього й хотілося.

Стабільності. Спокою.